Завантажити

дванадцять годин, не розгинаючись, як мешканець якогось там Віллабаджо, терти, терти тарілки, сковорідки, каструлі, сотейники, противні, жирні й прогорілі, під струменем холодної води з-під крана, що аж пухла, сохла і злазила шкіра на пальцях… це не для лакованих нігтів. Натуральні лущилися, слоїлися, відпадали за деякий час. На руки кухарок страшно було глянути. І всі – румунки, росіянки та українки. Італійки на цю роботу не йдуть.
З нею працював хлопчик-румун Пішта, ледве шістнадцяти років. Ще тільки вус засіювався. Вантажив на машину сміття, вибивав килими, драїв підлогу. Поки чиясь внучка студіювала Підмогильного з учнями, запевняючи, що у нього «сексу нема», Христина з Піштою вибирали зі смітників у номерах порножурнали і використані презервативи, викликали з коптьорок готельних покоївок, відсилаючи їх у якийсь там номер – якомусь клієнтові опівночі забаглося шампанського… Покоївки брали шампанське, звично шурхали в кишеню, перевіряючи, чи лежить там квадратний пакетик, і бігли на виклик.
На щастя, її не відсилали з такими дорученнями.
Але коли вона, пропрацювавши там півтора місяця, проковтнула останню канапку впродовж п’ятнадцятихвилинного обіду, знаючи вже, що йде на нове місце, то зітхнула з полегшенням.

Італійська весна несхожа на нашу. Бракує запаху талого снігу та розбрунькованих яблунево-вишневих садків. Яблуні тут ростуть, але не такі, цвітуть хіба що груші та черешні, аж вже намилили очі. Хоча й вони цвітуть пахучим ніжним цвітом – так виглядає італійська весна.
Пройтися по широкій і неприродно гладенькій вулиці і вдихнути чужого неба. Спочатку тільки вдосвіта, коли село ще не прокинулось, а далі і в будь-яку пору доби, коли вже ясно, що поліцаїв у селі дасть біг – що їм тут робити, в цьому сумнівному раю, де проливається стільки заробітчанського поту. Від тихої радості аж поколює в грудях. Добряче-таки поколює. Вихідний. Учора заморилася, аж з ніг падала, наковталася прохолодного повітря, вивішуючи вже десь за північ білизну і простирадла – як водиться, на господарстві Джордано. І от, хто б думав. У такій тепліні підхопити застуду. Хоч би ще на свята не злягти, бо й так трошечки тих свят, тільки пару раз вільного повітря хапнути – і ті прогавиш через хворобу.

Великдень у римо-католицькому календарі минув. І після нього навалилася знов така купа роботи, що Христина працювала майже всю добу. Якось би вирватися до Салерно святкувати наші свята. Орися запрошувала до своєї колежанки, де вже не перший рік була традиція празникувати. Там збиралося понад десяток людей. Як же все-таки тут багато вже наших – ще рік тому їх було у Дж* тільки двоє, випадково занесених на одне й те саме місце не попутним вітром… а тепер четверо, а з росіянами, східняками і румунками чоловік добрих двадцять набереться.
Подумки прикидала, що вдягне. Найприкольніше італійці святкують Новий рік – справді, гарний звичай викидати з хати всякий непотріб, навіть меблі. У новорічну ніч не варто ходити попід вікнами, бо може полетіти в голову яка-небудь ваза чи старий телевізор. Як удома під якимсь гуртожитком, коли йде футбольний матч. І потім, поки ще не їздили сміттєвози, наші «збирають сметанку» з того сміття, підшукуючи собі все необхідне. Їм ніхто цього не боронить, бо так італійці підтримують неімущих. Хай і на їх вулиці буде свято. Христина обставила свою тісну мансарду, стягши туди італійські пожитки, - дещо сама цупила, дещо подруги помогли. Для багатіїв воно – сміття, а для заробітчан, які трусяться над кожною копійкою, - розкіш. Уже бог зна, на якому смітнику Христина знайшла майже новий лляний костюм, який приміряла тепер перед дзеркалом, готуючись до Паски.

Руки нелегалок, які вони ховають під святковим столом…
Завжди приречені щось ховати – то своє грішне тіло, коли надходить якась інспекція і вони трусяться в кутках, як миші, щоб не депортували. То гроші, які вони не мають права класти в банк і змушені берегти від рекету. То ось тепер – руки, щоб не нагадували про щоденну роботу бодай у цей момент. Уся їх трудова книжка списана на тих руках. Зморшками і синіми венами проступають і множаться трудодні на посесіях, на компанії, на плантаціях.
І все ж викраяли після робочого дня, пізно ввечері, через силу – часину для того, щоб власноруч спекти з блідого і легкого, як пух, ніби несправжнього італійського борошна дивну, чужу паску. Звиклося і до італійського хліба, і до «дзупи» з якихсь билинок, і до «пасти», яка на противагу українським макаронам не розварюється і легко засвоюється, і до розмаїття сирів, і до сухої, як таранька, майже непрожовуваної, як гума, шинки. І до праці, і до чужої мови. Але тут вони воліють говорити по-своєму, напівзабутою співучою мовою, у ветеранок уже з помітним акцентом. Розмова колує за столом поряд зі свяченим яйцем. Згадують батьківщину, всіх полишених рідних. Хоч би пам’ятали. Дехто вже лишає їм удома на тарілці шматок яйця, як покійницям…

Орися дістала право на працю.
- Покажи мені той папір, як він хоч виглядає? – цікавилася Христина. Коли Орися показала

читати