Завантажити

документ, вона докладно роздивилася його, покрутивши на всі боки, віддала назад і зітхнула.
- Довго, певно, треба на таке робити. Кажеш, два роки треба тут пропрацювати?
- Але тільки на одному місці, бо господар має за мене заручитися.
- Жаль, бо мені за тих два роки матка випаде. Так мені остогидло, що ледве можу витримати. Бабка то ще нічого, хоч часом прикра, але Джордано готовий заїздити, як коняку.
- Знаю. Перед тобою ніхто не хотів на ту компанію йти. Три румунки там побуло, довше півроку не лишалися. А тобі ще скільки?
- Ой, не питай… П’ять місяців. Десь до Різдва. Але так мені здається, що заберу манатки і поїду додому. Слаба вже стала. Від вітру валюся.
- А правда. Ти схудла дуже…
- Нічого, на задницю легше. Аби тільки так не боліло в грудях. А то часом ніби кубло котів там, і дряпають за живу душу пазурами…

Рахувала гроші. Наскладала вже щось поза дві тисячі міляків; на покрівлю буде, і ще до хати лишиться дещо купити. Дарця просить вислати італійські джинси і мешти – новий навчальний рік починається, треба в чомусь дитині ходити. Аніж у Чернівцях купувати якийсь ширпотреб, ліпше тут щось підшукати. Хай поношене, але натуральна шкіра. Італійці щодо мештів майстри. Мала у Джордано – Ф’яма звати – молодша за Дарцю, але така акселератка, і все на ній горить. І розумна не по літах: чемна, у школі відмінниця. Часом гляне, як Христина бігає по тих хоромах, пожаліє, про Дарцю часто розпитує. Мешти Христина від неї випросила. А що, хіба не заслужила? Що три дні малу мий, обпирай, розчісуй коси (а у Дарці вже, певно, виросли… Дитино моя, дитино, ясне моє сонечко!) – раз три тижні не ходила до Джордано, бо була пильна робота на касетах коло помідорів, а застала ті коси всі в ковтунах, ледве розплутала. Ніхто не потрафив зачесати дитину. Як ті італійці за дітьми дивляться, що не вміють навіть пристежити, щоби чисто вбране і вмите було? На Україні зараз би люди висміяли. Раз Христина перебирала взувачку, що викинути, а мала прийшла, зайшло про Христиних домашніх, то мала передивилася все і подарувала гарні парадні черевики: «Бери, не шкода…» Не скупа, не вдалася в тата.
Джинси не пошкодувала нові купити. Бабця дала «премію» за додаткову роботу в саду, то було з чого. Хай дитина покрасується, а Василь там якось зводить кінці з кінцями, щоб стало на зошити, та й на город, аби спокласти, треба буде відірвати якусь копійку. Такий був невеселий, як дзвонила останній раз, - «так тобі те пермессо в горлі стало», сказав із серцем. Але він не розуміє – тут право на працю є одинокою перепусткою до вільного життя. Маєш право на постійний вихідний, оплачувану відпустку – бодай раз на рік приїхати додому, - маєш право відхаркнутися, коли лізуть на голову, а то й плюнути на все і шукати ліпшого хліба. Папір на руках. Ти не раб, а робітник, а так – серво, ніхто, порожнє місце.
Джордано сквасився на лиці, коли зачув про пермессо. Ніби трактор на нього наїхав. Але сказав: добре, тільки треба відробити до двох років. Тепер дає роботи за двох. Користується нагодою на відхідне. Вже бабця дивиться крізь пальці, що Христина чогось не встигає, - знає, що та й так зробить пізніше, а й тяжко розриватися на дві посесії. Бабці стало ще важче ходити, всюди треба її супроводжувати, щоб де не впала, а то й водити. І стала не така прикра – певно, прочуває, що скоро кінець. Щоб де не клякнула до кінця року, бо хіба доведеться у Джордановому п’ятиповерховому замку й капці врізати.
Важко стає. Біль у грудях чимраз сильніший, недавно було… збудилася з кров’ю в роті – від власного кашлю. Ніби не сухоти, бо їсти є що, хоч часом і нема коли. А тоді що таке? Тут нема лікарів для нелегалів. Лікуйся як можеш. Або терпи, або вертайся. Хоч би вже дотягти…
Ну, ніби все спакувала. На лівому мешті зап’яток трошки відігнула і вложила туди згорнені в трубку сто міляків – нехай поміняє і купить малій, чого бракує… аби вихідний – відразу в Салерно, віддати на бус. Шофер казав, що біда наднесла на трасу рекетирів, і підняв ціну за кілограм ваги, то Христина дуже нічого не накладала. Але треба ще дописати того довгого листа додому… Хіба скажеш за дві хвилини тої малої шкеди про все, що тебе гризе? А про дещо – чи й варто?..

«Дорогі мої! Вже мушу закінчувати, бо розписалася, але все не можу, хоч у листі виговорюся. У мене все по-старому, живу з бабкою, працюю, тужу за вами з кожним днем більше. Потрошку відкладаю гроші на пермессо, бо Джордано казав, що то ще треба буде йому щось там заплатити за ті документи. Ніби коло триста міляків. Я так чула, але ще не знаю, скільки він скаже. Він з тим дуже тягне. Я тим часом взяла собі вечірню роботу на касетах. Тут все є робота на плантаціях, бо цілий рік щось росте – виноград, помаранчі, персики, капуста, артишоки, помідори, огірки… Ще ходжу по неділях до ресторану прибирати і мити начиння. Змучуюсь, як папа Карло. Коли вже від тої роботи спочину, бог його знає, але напевно, що скоро, бо вже десь поза три місяці лишається. Не гнівайтеся, що мало передаю, - тут складаю, бо на бусах ненадійно. Привезу

читати