Завантажити

із степовими конокрадами.
VII
Сірий, припорошений весняною пилюкою степ збігає на південь і стигне там голубим маревом; суворою лінією стоять на ньому сторожові могили, насипані, може, татарвою, а може, волелюбним козацтвом, що шаблею та мушкетом боронило оці стени від ворожих навал; весною могили оборюють, і ціле літо зеленіють вони густою пахучою травою; росте на них подорожник, біленькі невісточки, чіпкий спориш, розкішний, з гіркуватим чадним смородом полин, колючий, з могутнім стовбуром і мохнатою червоною квіткою будяк, скромні, лагідні незабудки, нерозлучні брат-і-сестра — і весняними вечорами, коли відсиріе від степової вологи земля, голублять душу і серце людини свіжі і ніжні степові запахи і тихо шепочуть трави, облиті сяйвом місяця, що, мов червона діжа, викочується із-за мовчазних могил і фарбує степ в густо-малиновий темнуватий колір. І хто зна, хто може підслухати, хто розгадає таємну мову природи, хто скаже, про що шепочуть зелені трави мовчазним чорним могилам? Може, вони повідають про те, як на них зупинялися постоєм козаки, варили саламату, а кобза дзвеніла у тихе надвечір'я і то рокотала, як грім, то промовляла тихим жалем, і під той сум, під ту жалобу схиляв порубану, в шрамах, голену, з буйним оселедцем голову старий козак та згадував вірне товариство, що полягло десь під Кафою або Трапезундом. Золота порохівниця місяця, вистромившись із-за могил, порошила трави голубим пилом, і вдавалося козакові, що там, у степу, ворушиться щось, іржуть чиїсь коні, і вже не рокотання бандур чути звідти, а ледве вловимий передзвін шабель, і не сиділося старому, не їлася йому саламата, свербіла рука до шаблюки, до бою кликало серце. Може, степові трави шепчуть про те, як отут, у бур'янах, лежав зарубаний татарин і вороння клювало йому очі, щоб і з того світу не дивилися вони на священну землю степового лицарства. А може, про те, як червоний комісар бився тут до загину з біляками і востаннє ткнувся вустами в рідну землю, цілуючи її на вічне прощання-могили...
Скільки віків стоїте ви отут, серед степу, як німі свідки великих битв, кого хороните ви у своєму чорному затишку? Козака-запорожця чи бійця-будьон-нівця, якого «ой, убито, вбито, затягнено в жито, червоною китайкою личенько покрито»? Ви німієте, ви мовчите? Так скажіть же, коли настане такий час на землі, що не ростимете ви по зелених степах та роздол-лях і не блукатимуть матері, шукаючи вас, не сіятимуть тяжких сліз по несходжених степах? Чому ж мовчите ви і хмуритесь на світло дня? Чи, може, знову надієтесь прийняти в свої чорні ями синів степового краю?
Мовчать могили, і безмежним морем тече до самого обрію припорошений весняною пилюкою степ, петляє в степову безвість покручений цілях...
Від Троянівки до Вовчої долини — сім кілометрів. Оксен їхав туди поглянути, як іде сівба. Коник, запряжений у лінійку,, тюпав собі потиху, відганяючись куцим хвостом від набридливих мух.
В душі Оксен непокоївся: весна видалася засушливою. За кілька днів вітри вивіяли вологу, якої із зими було малувато, бо сніги перепадали невеликі, а морози давили, як на пропасть, так що на горбах озимина померзла, і сівба ярих теж велась всліпу. «Як не впадуть дощі — пропаде зерно», — журився Оксен, помахуючи батіжком. Пилюка, пахкаючи з-під коліс, покривала Оксенові чоботи, і весь він був сірий, як степовий мірошник. «Що ж там у них коїться?» — розмірковував він далі, дивуючись із того, що перша бригада вже закінчила сівбу, а друга плентається в хвості. «Тетеря — хлопець бойовий, — думав він про бригадира другої бригади. — Наче такий, що й дисципліни не попустить, а от не клеїться. Відстають із сівбою».
Оксен замотав віжки за залізну драбину, поліз у кишеню за кисетом, скрутив цигарку і, повернувшись спиною до вітру, прикурив, клубочок диму, вдарений вітром, Відразу ж зник. Виїхавши на горб, Оксен помітив чоловіка, що йшов обіч шляху. Високий, сутулий, у полотняній сорочці на випуск і босий, він ступав ногами швидко і дженджуристе, так, ніби граючись. На палиці — торба з харчами, з-під солом'яного бриля сиве волосся кудлиться, як у попа-розстриги. «Батько, — з якимось острахом визначив Оксен. — Куди ж це він чимчикує посеред дня? Натурально — на Ступки в церкву. Сьогодні якесь релігійне свято. До вечерні хоче поспіти. От не думав, що зустрінуся», — і він нарочито припинив коня, надіючись на те, що старий зникне за бугром.
Життя обох — батька і сина — склалося так, що вони весь час ходили по різних стежках, які майже ніколи не схрещувалися. Після того як Оксен одружився проти волі старого і батько вигнав його з хати, Оксен не заглядав до нього у двір, і старий не заглядав до синового; едина істота, яка в якійсь мірі родичалася з сім'єю Оксена, була мати. Часто, щоб не знав дід, приходила до Оксена провідати онуків, приносила їм у пазусі домашніх моторжеників і дешевих цукерок або кілька грудочок цукру, розпитувала, як іде синове господарство, прихлипуючи, жалілася на своє тяжке одиноке життя та нещадний, без милості, характер

читати