Завантажити

Інокентія. Потім мати померла, і Оксен зовсім втратив потяг до рідного дворища. Після смерті старої Інокентій прожив у самотині один рік, а тоді привіз собі із хутора молоду вдову Горпину. Вона виявилася господинею тямущою, моторною, так що дід завжди ходив обіпраний, обшитий і нагодований. По характеру була балакучою і товариською, але дід заборонив їй виходити з двору, крім хіба в лавку за сіллю або милом, і не пускав на посиденьки до сусідів.
Баби, вжалені цікавістю, цілими годинами стовбичили біля колодязів, домірковуючись, чого це Інокентій так суворо стереже свою жінку від чужого ока, і вирішили, що із-за ревнощів. Це відкриття ще більше підносило Інокентія в їхніх очах, бо хоч він і при літах, а все ж справжній мужчина.
Коли він проходив селом, баби проводжали його поглядом, повним поваги. Але на цьому бабська мука не кінчилася. Найсміливіші з них бігали вночі до Інокентієвого двору, тулилися попід вікнами, щоб хоч одним оком глянути, як пригортає та голубить свою хутірську красуню сивий дід, і вигадували про нього всяке. Одні били себе кулаками в груди та присягалися, що на власні очі бачили, як Інокеша стояв посеред хати на колінах у сльозах і молився на свою жінку, як на ікону. Інші добавляли, що бачили, як він сидів із нею на порозі хати, дивився на зорі, і борода його блищала, як риза, а очі горіли, як золотий папір на іконостасі. Одним словом, брехали, що кому в голову влізло.
Оксен батькове женихання розцінював хоч і не зовсім доброзичливо, проте і без особливого осудження. Він розумів, що одному старому буде жити важко, що треба ж комусь за ним доглядати, варити їжу, прати білизну, вести нехитре домашнє господарство, і коли до старого в хату прийшла нова людина, Оксен не заперечував. Але старий не вірив у те і вважав, що син схвалює женихання тільки про людське око, а в душі ненавидить і осуджує його. І в старого ще більше, чим раніше, росла неприязнь до сина. Ця неприязнь особливо посилилася після того, як одного разу Оксен, зустрівши батька, сказав:
— Може, вам, тату, допомогти чим-небудь? Дров привезти на зиму чи соломи корові на підстилку? То я, натурально, допоможу.
— Я вік прожив — ні в кого допомоги не просив і вмиратиму — не попрошу, — скипів старий. — А тобі ріже око, що я чужу людину в хату прийняв? А з ким мені жити, коли в мене син — поганець?
Важка образа ворухнулася тоді в серці Оксена, він хоч і промовчав, але забути її не міг. Пам'ятав її і тепер і тому так розгубився, побачивши старого, бо знав, що зустріч для обох не бажана і добром не закінчиться. Проте робити було вже нічого, і Оксен, натягаючи віжки, притримав коня.
— Сідайте, батьку, підвезу, — запросив він, не глянувши на старого.
Старий перекинув патерицю з торбою на друге плече, сердито зиркнув з-під сивих брів.
— Сам дійду. А ти куди їдеш?
— Глянути, як сіють.
— Погано сіють. Тобі ціна копійка. А без хазяїна й двір плаче.
— Ви мудріші — підкажіть.
— А хто тепер старих слухає? Вони багато знали, а ще більше забули. Спини, я сяду. В мене ноги хоч і дурні, зате носили, де я хотів.
Оксен зупинив коня. Батько сів на друге крило лінійки, вузлик поклав у ящик.
— Не думай, що коли батька везеш, так він тобі дуже радий. Радий, коли з воза, а не на віз.
— Я нічого не думаю.
— Тим же й діла катма, що ти. нічого не думаєш. Посіяли на піщаниках пшеницю, вона там зроду не родила. Посадили б кавунів — довгі рублі в дурну кишеню.
— Ви, я бачу, також мудрець за чужою спиною.
— Еге, курча, навчи півня, як в гної гребтися... Оксен замовк і непомітно для самого себе посміхнувся. «Невже і я на старість зроблюся отаким против-нющим? Треба змовчувати, а то ще накладе по гамалику отут серед степу. Здоровий же. Он як ресори під ним поскрипують, як під архієреєм».
Намагаючись розчулити старого, Оксен запитав:
— Як же там Горпина Трифонівна поживають? Хоча б коли до нас у гості прийшли, онуків відвідали...
— Тонку нитку сучиш. Обірветься.
— А що сукати? Миритися нам треба. Усе життя як люті вороги живемо. Умиратимете — піп причастя не дасть.
— Мені плакати, а не тобі. Ти своїм розумом живеш?
— Живу...
— Але як? Як?! — закричав старий і сердито заворушив бородою. — Латають тебе згори і знизу, а ти все з людей, а не для людей. На шиї правління везеш, воно тобі покаже карбованець, а в кишеню візьме десять. Та хто ж ти такий — голова чи хвіст?
Оксен підсунув на потилицю картуз, залисини біліли двома латочками.
— Ти, батьку, в це діло не лізь. Тут і без тебе розберуться.
— Наказуй комусь іншому, а не мені.
— А чого це вам не можна?
— Цить, сучий сину!
Обидва сопли, як бики в плузі, в гніві на диво були схожі один на одного: очі ширяють по-яструбиному брови насуплені, ніздрі збіліли і тихо ворушаться.
— Тобі видали червону книжечку не для того, щоб ти нею затулявся, а щоб працював разом із нами так, щоб шкіра на руках лопалася, тоді й буде п'ятирічка...
— Тату, замовкніть...

читати