Завантажити

Латочка сів на коліна, одне око в нього ще дужче примружилося, друге засвітилося недобрим вогнем, лице авобилося знущально-насмішкуватим.
— А я й кажу: на тобі три карбованці, купи три кулі, побий сім'ю і себе, дурака, до спілки.
Біля казанка всі вибухнули дружним реготом.
— Якби він був розумний, такого б не сказав. А за присадибні ділянки — все правда. Ти гарантуй мені трудодень, тоді й побачиш, як я працюватиму. А даром, брате, музика не грає, піп молебня не служить.
Хома опустив очі, махнув рукою:
— Хай йому тямиться, таким балачкам! Балакали б про що-небудь друге.
А ти хвостом не крути і за чужі спини не ховайся, — засвітив на нього оком Латочка. — Як Оксена не було — до гурту підпрягався, а побачив — зараз тобі язик у петлю скрутило.
— Оце тобі на та радуйсяі — спалахнув лицем Хома і ще нижче опустив голову. — Буцімто я говорив більше за вас.
— Не в тім діло скільки, а в тім — про що. Як тебе гут не було, Оксене, то ми про дещо говорили поміж собою. Може б, ми комусь іншому і не сказали, а тобі скажемо. Ти — людина партійна, з нашого-таки й села, так що з тобою можна без шапкування, а по-простому. Оце ми тут говорили, що вийшла така постанова: достроково закінчується сівба — бригадирові видається премія: патефон, самокатка або годинник; портрет того бригадира висить на червоній дошці. А нам, рядовим, що? Анічогісінько.
«Так ось хто тут здіймає шарварок», — подумав Ок-сен, вдивляючись у сухеньку постать Латочки.
— Бачите, товаришу голова, — спалахнув Сергій Золотаренко. — Вони й досі на ті місця моляться, де колись їхні клуні стояли. А ви скажіть просто: не хочете сіяти — ми організуємо молодіжну бригаду — і без вас обійдемося. Без ваших шкурницьких інтересів.
— Еге, ти, блате, розумний, та в один бік, — загарячився Латочка. — Хай на тобі власні діти штани та сорочку обірвуть — і ти зробишся шкурником.
— Ніколи цього не буде!
Іч, який комісар виськався. Моню витри.
— І витру. А у вас тут одна ватага. А де ваш отаман.
— Яка ватага? — насурмачився Бовдюг. Ми по-твоєму, — банда?
— Ні, ви просто саботажники.
Сергій звівся на ноги і легко поніс по полю своє м'язисте і легке тіло.
Біля казана запала неприємна мовчанка.
— Таке, як на дощик збирається, — одізвався Хома.
— Треба, — погодився з ним Бовдюг.
Латочка нічого не сказав на цю пусту розмову, затягши шию у комір сірячини, прислонивсд: ^а спиною до колеса, щоб трохи подрімати після обіду. З-під гарби долітав один і той же звук, який дражнив. Охрім дишкрібав ложкою казанок.
— А ніяк не накладешсяі — вилаяв його Латочка, але Охрім не слухав його, продовжував своє ... дід.
Після обіду Оксен знову сіяв разом із бовдюгом.
В глухому кінці він, подалі від людей, зупинився на перекур.
— Скажи, Бовдюг, що ти про мене думає — тихо сказав Оксен, згортаючи цигарку.
— А ти не розгніваєшся?
— За що? Адже сам на рожен лізу. Бовдюг поворушив вусами, поправив на голові шапурину, сказав через силу:
— Добрий ти дуже. На твоєму місці суворішим треба бути.
— Гнат суворий, а ви про нього що говоріли?
— Що не говоримо, а боїмося.
— Хіба людей боятися треба, їх треба доважати.
— Воно ж і повага від того, що боїшся, —-закінчив розмову Бовдюг і пішов до сівалки.
В другій половині дня вітер стих. Із-за обрива стали накочуватися хмари, що громадилися все більше, з білих робилися попелястими; потім становими; нарешті завирували, закипіли і тягли вперед, підминаючи під себе небо, опускают все нижче і нижче, так, що на землі ставало все важче і важче дихати людям. Птахи, вириваючись у присмерки степу, не могли залітати дуже Далаеко і високо, бо крила їх робилися зволоженими, і вони опускалися зовсім низько, майже до самої землі. Від бузинової хмари степом рухалася широка чорна тінь, яка вже покрила степові могили і довжанські ліси, і їх уже зовсім не було видно. Вона повільно наближалася і до сівачів, дихаючи на них свіжістю близького дощу і фарбуючи все в чорну зловісну фарбу. Потім хмари застигли, перестали рухатися, і сторожке мовчання оволоділо небом і землею, і так продовжувалося хвилину-дві, потім кілька важких і лапатих дощових капель упали на круп коня, з ляскотом розбилися на ньому і покотилися вниз по сухій шерсті, і раптом вони заскакали скрізь — по людях, по конях, по ріллі; прострочили раз, вдруге, згортаючи в груддя пилок, і линув дощ, рясний, веселий, благодатний, покотився туманом по степу, заграла, зарокотала, захлюпала по ярах вода, і цей веселий шум освіжив і обновив степ і людей і викликав у них дитячий радісний настрій.
— Дощик. Та, далебі, й гарненький, — радів Хома, сяючи очима, і навіть не покривав себе шматочком брезенту. Краплі дощу дріботіли йому по картузику, потрапляючи іноді й за шию, від чого Хома розніжено повискував і, сміючись, приказував: — А щоб тебе дощик намочив!
Охрім сидів, скулений, накритий мішком, і нагадував монаха, якого витурили з монастиря за п'янку, — таке

читати