Завантажити

один з Горонецьких, тримаючи в руці, мов шпагу, мережану ковіньку.
Натовп мовчав, тісніше ставали один до одного, плече до плеча, все нижче і нижче схиляли голови. Тільки ліве крило ворушилося, сприймаючи все те, що відбувалося, не як ганьбу, а як милу розвагу німецьких солдат.
Офіцер уже не сміявся, а шкірився блискучими, гарно вичищеними зубами. Він покликав собаку, кинув у червону і слиняву пащу плитку шоколаду і поплескав рукою по шиї. Лице його зробилося суворим, хижим. Захлинаючись, він почав:
— Німецьке командування звільнило вас від комуністів і жидів. За це ви повинні служити йому вірою і правдою, бути готовими виконати любе його розпорядження. Я, комендант, Отто Штаубе, наказую:
1) Видати всіх комуністів та їх сім'ї.
2) Здати зброю.
3) Не чинити опору німецьким властям.
4) По селу ходити до дев'яти годин вечора.
За порушення наказу — розстріл. Все.
Наказ німецького коменданта був вислуханий при повній тиші. Навіть ліве крило не ворушилося, а стояло, увібравши голови в плечі.
Комендант засунув у зуби сигарету, вийняв маленький пістолет, клацнув на юрбу. Вона не похитнулася, тільки ліве крило подалося назад. Він здивовано і презирливо глянув на тих, що не здригнули, і прикурив з того пістолетика сигарету.
— Які будуть прохання до німецьких органів влади? — запитав, затягнувшись димом.
Натовп похмуро мовчав. На лівому крилі зробився рух.
— Я прошу собі Данелевщину, — сказав один а нащадків Горонецьких, знімаючи окуляри і засовуючи їх в кишеню.
— Ні, я беру Данелевщину, а тобі належить байрак, ти старший, — вигукнув другий, не знімаючи окулярів і теж виступаючи наперед та відтискуючи брата назад. (Вони все робили один одному наперекір: якщо один з них носив бороду, то другий ні).
— Доведеться вам, отче, подаватися на ступську парафію, — сказав смиренно піп у довгій хламиді, по-фарбрваній учнівським чорнилом.
— А дулі в зуби не хочеш?
— А мені якби дали мою батьківщину, я більше нічого й не хотів би, — крутився Йонька. — Кавуняччя було б, як гною.
— Тобі батьківщини вахотілося? — трусився біля нього вирваними клаптями п'ятьох пар штанів собст-венник-хлібороб. — А чий син у Червоній Армії командує?
— Я його туди батогом не заганяв, — щетинився Йонька, відпихаючи хлібороба.
— Бий краснопузого! — закричали розкуркулені і потягли Йоньку за сірячину.
Він залишив сірячину їхнім рукам, вишугнув аж на другому кінці.
— А що, хіба я не маю права? — кричав він звідти, розмахуючи руками.
Розкуркулені поперли на нього цілим скопом, засукуючи на ходу рукава.
— Руге, швайн! — крикнув комендант. — Що вони хотять? — запитав він у перекладача.
Той знизав плечима. Він не так добре знав мову, щоб з окремих вигуків зрозуміти, що коїться і чого хочуть ці дикуни. Він закричав, що якщо зараз же не буде встановлено порядок, то пан комендант накаже своїм солдатам всіх гумовими палицями побити. Це освіжило ліве крило, воно зараз же вгамувалося і трохи подалося назад.
Перекладач додав:
— Ставайте в чергу і підходьте до пана коменданта по одному.
Ліве крило знову заворушилось. Бажаючі підійти 'до коменданта штовхалися і терлися, як вівці в загороді.
— А що, хіба я не маю права? — кричав уже десь поміж ними і Йонька.
Два солдати, взявши в руки гумові палиці, стали по обидва боки ламаної черги, рівняли її в шнурочок.
По одному стали підходити до коменданта, що сидів на стільці, покурюючи сигарету.
Першими підійшли нащадки Горонецьких: один в окулярах, другий без них.
— Тарля марля фон масон монтескьє, — заварнякали вони, удаючи, що говорять по-французьки.
— Парле ву франсез? — здивувався комендант і загнав під козирок білі брови.
Нащадки дружно захитали головами.
— Ву вуле й ву? — запитав комендант. Вони перезирнулися й тупо витріщилися на коменданта.
— Вас воллен зі? Ферфлюхтер ідіотен, — закричав, рожевіючи, комендант.
— Тарля марля, якби нам земля...
— Вас?
Перекладач зрозумів одне слово «земля» і переклав коменданту.
— Гут, — сказав комендант і показав рукою, щоб вони відійшли.
Нащадки вклонилися і відійшли наліво. Краги на їхніх ногах поблискували, як рижі боки ситої кобили. Обидва швидко крутили мережаними палицями і так поправляли окуляри, ніби їх уже вибрали в рейхскомі-саріат. Обох облила тепленька водичка братсько-християнського благочестя:
— Я відступаю тобі Данелевщину, а сам беру байрак.
— Ти хочеш, щоб я тобі за болото віддав ліс, за який у Бельгії даватимуть мільйони?
— Добре, тоді ми кинемо жеребки.
— А як розколупають, що ми зовсім не з десятого коліна нащадки?
— Ми втечемо раніше, ніж вони подумають. Гарле ковбасон, самогон, салтісон, — знову заварнякав старший відприск дворянської фамілії, бачачи, що до них підходить німецький солдат і підозріло зважує їх очима.
За нащадками Горонецьких підійшло духовенство. . — Я хочу на Ступки, — сказав піп у фіолетовій хламиді,

читати