
Електронна бібліотека/Проза
- Сорок дев’ять – не Прип’ять...Олег Короташ
- Скрипіння сталевих чобіт десь серед вишень...Пауль Целан
- З жерстяними дахами, з теплом невлаштованості...Сергій Жадан
- Останній прапорПауль Целан
- Сорочка мертвихПауль Целан
- Міста при ріках...Сергій Жадан
- Робочий чатСеліна Тамамуші
- все що не зробив - тепер вже ні...Тарас Федюк
- шабля сива світ іржавий...Тарас Федюк
- зустрінемось в києві мила недивлячись на...Тарас Федюк
- ВАШ ПЛЯЖ НАШ ПЛЯЖ ВАШОлег Коцарев
- тато просив зайти...Олег Коцарев
- біле світло тіла...Олег Коцарев
- ПОЧИНАЄТЬСЯОлег Коцарев
- добре аж дивно...Олег Коцарев
- ОБ’ЄКТ ВОГНИКОлег Коцарев
- КОЛІР?Олег Коцарев
- ЖИТНІЙ КИТОлег Коцарев
- БРАТИ СМІТТЯОлег Коцарев
- ПОРТРЕТ КАФЕ ЗЗАДУОлег Коцарев
- ЗАЙДІТЬ ЗАЇЗДІТЬОлег Коцарев
- Хтось спробує продати це як перемогу...Сергій Жадан
- Нерозбірливо і нечітко...Сергій Жадан
- Тріумфальна аркаЮрій Гундарєв
- ЧуттяЮрій Гундарєв
- МузаЮрій Гундарєв
- МовчанняЮрій Гундарєв
- СтратаЮрій Гундарєв
- Архіваріус (новела)Віктор Палинський
- АРМІЙСЬКІ ВІРШІМикола Істин
- чоловік захотів стати рибою...Анатолій Дністровий
- напевно це найважче...Анатолій Дністровий
- хто тебе призначив критиком часу...Анатолій Дністровий
пірнаючи, бовталися там, вириваючи брусок один у одного. Вони пірнали небезпечно глибоко, і тільки бульбашки, що лопалися нагорі, свідчили про те, що десь там знаходиться жива істота. Мило дітвора добувала тому, що вдома нема і що його тепер ніде не дістанеш. Фельдфебель у <підтяжках поверх сорочки брав з мішка по одному брусочку, але не дуже часто: він давав можливість хлопчакам пошукати, а солдатам натішитися.
— Ці маленькі дикуни дуже добре плавають, — сказав офіцер у кашкеті з високою тулією і в блискучих, вичищених чоботях.
Солдати, побачивши офіцера, стали на «ахтунг». Фельдфебель розгубився, розуміючи, що його застали за непотрібним заняттям (в армії переслідувалося марнотратство, а він майже задурно розкидав у річку солдатське мило), виструнчився так, що підтяжки готові були тріснути. Офіцер не звернув уваги на марнотратство, а, усміхаючись, дивився на хлопчаків. Потім ляснув пальцями і, не відриваючи очей від води, не дивлячись на фельдфебеля, зробив знак, щоб йому дали брусочок мила. Солдат подав мило. Лейтенант затис його в руці і наказав вівчарці, що сиділа біля його чобота, прищуливши вуха, щоб вона була уважною. Вівчарка насторожилася, подалася вперед. І тільки він кинув мило, плигнула в річку. Діти, захоплені роботою, не бачили її. Один із хлопчаків озирнувся, щось закричав, і всі вони, перелякані, попливли до берега. Вівчарка плавала швидше і, очевидно, добре розуміла накази, що передавалися їй німецькою мовою. Вона пливла вздовж берега, щоб не дати вискочити дітям з води.
Діти попливли назад, на протилежний берег, де з реготом тішилися німці. Вівчарка завернула їх і звідти. Діти посиніли від холоду, очі зробилися скляними, тоненькі ручки не мали сили триматися на воді. А з берега неслися крик і сміх і летіло у воду мило.
Юля побачила ту забаву. Лице її зблідло, очі загорілися недобрим вогнем, і вона закричала, щоб дітей не ганяли:
— Ей ви, солдафони, що ви робите? Солдати, що копали під вербами ями для маскування машин, помітили її.
— Ком, панінка, шляфен, — кричав один з них, голий по пояс.
Другий, білозубий із тоненькою сіточкою на голові, що охайно тримала його довге, як льон, волосся, махав рукою:
— Айн кус, айне плітка чоколяда. Я?
Юля розуміла брутальність їхніх натяків і бачила, як вони роздягають її очима і прицмокують язиками, але гордо несла свою розпутну красиву голову і обліплені шовками стегна.
Офіцер перестав кидати мило у воду, застиг, широко розкривши очі. Вона знала, що зверху йому видно все, і коли вітер вдарив по шовках, вона не загасила їх, а тільки глянула вгору і зустрілася із масними очима офіцера. «А що, і тебе розбирає краса руської баби? Я ще помучу вас, гадів, — усміхнулася Юля і погасила очима погляд офіцера. — Знаю, уже сьогодні ти мене шукатимеш, ганчірник плюгавий».
Вона відкрила сумочку, яку на Восьме березня купив Федот, і раптом їй захотілося заплакати. Щось гірке, змішане з криком, ворухнулося в душі: «Невже колись було Восьме березня і нам, жінкам, робили подарунки? Нас збирали в Будинкові Червоної Армії, і командир частини усіх вітав. Правда, я трусилася до танців і до чужих чоловіків, і збори були для мене скучні, але вони все ж таки були. Гм. Я ні про що не думала, а жила, як птиця. А тепер? Що тепер?»
Розшукавши жовтенький патрончик помади, вона підфарбувала губи, потім знайшла хусточку і стерла фарбу. «Для кого? — запитала себе. — Для чого?» — і, труснувши каштановою кучмою, пішла до школи, де вже юрмилися селяни.
Юрба ця, прості селяни, вчорашні колгоспники, була зовсім не такою, як тоді, коли тут відбувалися великі вбори або мітинги, коли всюди чувся сміх, му-аика, пісні, балачки, коли, поз'їжджавшись із хуторів, дядьки тільки й говорили: «Здорово, куме, давненько вже не бачились. Як там Хома Брус? Живий ще?» — «Та живий, нівроку. Оце баба померла, так вони недавно оженилися». — «Отакої! От тобі й Хома! Та я б оце і сам переженився, так отож свій міліціонер в спідниці».
Тепер таких розмов не було, і люди стояли тихо, як на похороні. Зелена тінь від осокорів падала на сорочки, на свитки, на сиві голови, на понурі обличчя, на чорні, безсило опущені руки. Тихо, тільки листя, як жерсть, скреготить на тополях. Раніше, бувало, виносили на поріжок школи стіл, накривали червоною матерією, вибирали президію, своїх сільських поважних людей, і сідали вони, господарі, розправляли вуса, покахикували в жмені, вирішували свою долю.
Тепер стояв на ганку кулемет, і біля нього стовбичило два німці в касках. Сновигали Джмелики з Гошкою, тягли якісь ящики з автомашини, видно, важкі, бо кректали добре. То був комплект ватерклозета для німецької комендатури, що влаштовувалась в школі.
Німці ходили заклопотані, зайняті своїм ділом, не звертали ніякісінької уваги на людську юрбу і, якщо хтось із селян, загаявшись, ставав на дорозі, кричали: «А, ферфлюхтер рус» — і садили прикладами попід боки.
Дядьки стовбичили на майдані більше години, в них поболіли ноги, і деякі відійшли до тополь,
Останні події
- 14.07.2025|09:21V Міжнародний літературний фестиваль «Фронтера» презентує цьогорічну програму
- 11.07.2025|10:28Оголошено конкурс на літературну премію імені Богдана-Ігоря Антонича “Привітання життя”
- 10.07.2025|23:18«Не народжені для війни»: у Києві презентують нову книжку Артема Чапая
- 08.07.2025|18:17Нова Facebook-група "Люблю читати українське" запрошує поціновувачів вітчизняної літератури
- 01.07.2025|21:38Артур Дронь анонсував вихід нової книги "Гемінґвей нічого не знає": збірка свідчень про війну та життя
- 01.07.2025|18:02Сергію Жадану присуджено австрійську державну премію з європейської літератури
- 01.07.2025|08:53"Дикий Захід" Павла Казаріна тепер польською: Автор дякує за "довге життя" книги, що виявилась пророчою
- 01.07.2025|08:37«Родовід» перевидає «З країни рижу та опію» Софії Яблонської
- 01.07.2025|08:14Мартин Якуб презентував у Житомирі психологічний детектив "Гріх на душу"
- 01.07.2025|06:34ТОП-10 книг ВСЛ за червень 2025 року