Завантажити

землю. А колись вони видавалися палацами, і коли він дивився на зграї голубів, що сідали на дах, то картузик у нього падав із голови і жерстяне лошатко, що крутилося на даху, дибилось аж у самісінькі хмари. Старого парку, що його посадив ще прадід, не було. Не було і тих дубів, що шуміли на вітрі і гули чорними гілками в довгі зимові вечори, гомоніли під грозами та стріляли бронзовими жолудями у пожухлі осінні трави. Немає парку. Тільки два дуби ще стоять біля дороги. Стовбури товсті, як жлукта, чорні, як залізом обкуті.
«Е, ще не перевівся наш рід, — шепоче Тадик. — Ще ось прийшов один праведний суд вершити».
Очі його туманіють, довгі пальці стискаються в кулаки: понищено, сплюндровано, потоптано, пограбовано. Нема добра. Прахом пішло. Стоять одні кам'яні черева, та й там, мабуть, німці господарюють.
«Нічого, прийде і мій час. Ще моя зоря із неба не зірвалася».
А он ставок. В ньому колись карасі водилися і так смачно пахли на сковороді, коли, було, покійна ненька їх насмажить і поставить на круглому столі. Батько, було, витре вуса, підморгне Тадикові: «Ану, сину, похрумай карасячого хвоста, щоб за тобою багаті наречені бігали».
Навколо ставка — верби густим вінком. Не порубали. Тільки тоді вони були тоненькі, рівні, а тепер товсті, погнуті, в рижих дуплах. А ставка нема. Висох. Замулилися джерела, пішли під землю, і нема вже там чистої холодної води. Сіре багно, мов камінь. Тадик схопився ва йоги і пішов до поліцаїв.
— Щось староста носом крутить. Може, ми службу погано несемо? — засумнівався Гошка.
— З рідним дворищем знаменувався.
— У нього хоч дворище є, а в нас із тобою що? — засміявся Северин.
— Дадуть і нам права, позаяк батько і брат від Радянської влади загинули.
— Це такі прийшли, що як дадуть, то й дихало за-вечата...
— Ти мели, та знай що, — різко обірвав його Андрій. Перша жертва — дворище Оксена Гамалії. Северин обігнав Тадика, відкрив перед ним хвіртку.
— Ви, пане староста, не поспішайте, тут я буду командувати. Старі порахунки. Звичайно, хазяїн шурнув на схід, а сімеєчка в цілості, так що ми її зараз помацаємо...
Северин зайшов у двір і попрямував до хати. Олена стояла біля скрині, притримуючи кінці хустки: вона саме запиналася і спідлоба тривожно дивилася на Северина. Северин сів на лаву і став блукати очима по кутках. Посміхаючись, кивнув на фотографію Оксена:
— Він мені як за кума був. Як зустріне де, так і жаліється: чого, каже, я тебе не розпанахав де-небудь на сучку або не виселив із усім твоїм джмелиним кодлом в магаданські краї. Тепер прийшла коза до воза і сказала: «Ме-е-е».
Северин підскочив до скрині, брязнув прикладом по замку і став викидати на середину хати Оленине добро: спідниці, білі кашемірові шалі, чоботи, вишиті сорочки, плахти, крайки з балабонами, сувої полотна, хустки, рушники, дівочі намиста, заховані для доньки, згорнуті в косинець кіснички. В хаті запахло злежалим одягом і нафталіном.
Олена стояла, прислонившись до ліжка. Голубі очі зробилися, як густо розведена синька. Дівчинка, вхопившись за материну спідницю, кричала, а Сергійко стояв біля хатніх дверей з насупленими бровами.
На самому дні скрині Северин знайшов Оксенові галіфе з голубими кантами, хромові чоботи і обережно обсипану нафталіном сиву смушеву шапку. Не соромлячись ні жінки, ні дітей, став скидати із себе старий одяг і приміряти новий. Чоботи були великі, але він відразу ж утішився: «Перешию». Галіфе, правда, трохи довгуваті. Але то не біда. Можна підкоротити. Зате шапка просто чудо. Як інеєм прибита, так і грала проти сонця, так і виблискувала, і коли Северин одяг її та підійшов до почепленого на стіні дзеркала і зазирнув у нього, то, їй-право, сам себе не пізнав. На нього дивився якийсь чужий парубок з такими розбійницькими очима, що в Северина аж під ложечкою похололо. Шапка сиділа на голові сатаною, набакир, а з-під неї білі кучері, як соснова стружка з-під фуганка. Ще б десь дістати вишиту сорочку, і тоді хай хто заїкнеться, що Северин не козацького роду, так він і в'язи позвертае, щоб ішов уперед, а бачив назад.
Северин покрутився перед дзеркалом, поцмокав язиком, посвистів, порипів чобітьми, узяв гвинтівку на плече:
— Ну, одежинку здобули, а тепер візьмемо ще жінку! Топай вперед, чого соромишся? Чи свою мироносицю під батоги боїшся класти?
Він грубо схопив Олену за плече і штовхнув до дверей. Вона вдарилася лобом об одвірок, тихо застогнала. ,. Потім підійшла до дітей, мовчазна, сувора, і, нагнувшись, поцілувала дівчинку в лобик, а Сергійка погладила по голівці, зняла фотографію Оксена, протерла рукавом і глянула на нього: він дивився на неї чорними очима з-під будьонівки і наче питав: «Тяжко тобі?» — «Тяжко, Оксеночку, дуже тяжко. Не знаю, чи й витримаю». — «А ти вір у наше щастя і витримаєш». — «Та вже зі всіх сил старатимуся. Кріпитимусь».
Вона вішає фото на гвіздочок і виходить із хати. Услід б'є дитячий крик, тягне з-під ніг землю. У хліві мукає корова, курчата біжать за нею аж до

читати