Завантажити

другого. Адже все це нашими руками зроблено. А як ми німчурів потуримо, тоді знову закачуй рукава та й знову будуй? Сили ж тієї людської скільки витратиться? Гай-гай! А коли б отих фріців на нашу землю не пустили — було б краще. І хто подумав би, ай-я-яй, хто подумав би, що отака силенна армія, як наша, та отак... Отже, їй-богу, сказав би мені хто таке з два місяці тому, очі видряпав би. А тепер? Німець лізе як скажений, а наші нічого зробити не можуть. Несила, виходить. А чого несила? А того, що дуже ми багато хвалилися: техніка у нас — найкраща, кордони у нас — на замку. От і дохвалилися. А треба було не хвалитися, а діло робити, та з толком, з толком, а не язиком... Ах ти ж, боже мій, — луснув долонями по колінах Кузь, — куди ж та сторожа на кордоні дивилася? Хіба-таки їй не видно було, що там війська збираються?
— Ти думаєш, на кордоні, як у Троянівці: виліз на клуню — і все видно? Там усе засекречено, спроста не побачиш.
— Як це «засекречено»?
— А так — шито-крито.
— Балакай, — відмахнувся Кузь. — Тут не інакше як зрада. Були ж у нас вороги народу? Викрили? Отак і тут викриється.
Гнат поправив на голові кашкета, зняв з плеча гвинтівку:
— Ану, шагом марш у сільраду.
Кузь не доніс до рота цигарки, підшморгнув носом:
— А це чого ж?
— Шагом марші — крикнув Гнат і торкнувся дулом до плеча. — Ти які розговорчики розпускаєш? Ти Що на Радянську владу набалакуєш? Фашистів чекаєш? Ану, здай дробовичок.
Кузь, плутаючись у ременях, зняв гаківницю.
— Два кроки вперед, і ніяких балачок...
— Отака ловись, — розгублено затупцювався Кузь і, весь якось зігнувшись, почвалав по мосту, грюкаючи чоботищами по лунких дошках.
— Ну, на яку тему будемо говорити? — перекривив Бовдюг, підшморгуючи носом, і злісно сплюнув через перило. — Заробив, як Хома на качалках: одну продав, а дев'ять баби на плечах побили. А скільки йому говорив: не лізь куди твої очі не лізуть, так ні, інтересно, каже, ой як інтересно. З вікна, каже, і то багато видно, а як по світах походити, скільки того дива побачиш. Отож хай тебе по тих світах поводять, може, спаде інтерес, — сумно закінчив Бовдюг.
Вартові встали і пішли мостом нести службу. Приземкуватий Гаврило, у товстому ватяному піджаку, шкандибав, як зазимований ведмедик, люто давив короткою ногою дошки.
— Отак тепер язика розпускати.
— Врем'я воєнне.
Річка набрякла туманом, півні скльовували зорі з неба, а по Беєвій горі на північ тікали тіні.
— Від Федота нічого не чути?
— Прописав у останньому листі, що — прямо в бій.
— А від Тимоша?
— Той до письом лінивий. Переказував через людей, що направили в тил обучать.
— Молодих, може, й підучать, а старших — на позицію.
Потривожене веслом, тихо засичало латаття. Кілька разів у тумані мелькнув човен. Рибалка стояв, розчепіривши ноги, вибухикувався.
— Батько ятір ставлять.
— Ловиться чи ні?
— Буває, що й ловиться, а бува, що й з пустими руками.
По мосту, скиглячи, побігла Кузева жінка. Уже хтось їй шепнув у димар, що Кузя забрали.
— Десь у наш край погнала.
— Коли б не до Оксена.
Вони вгадали — до Оксена пішла і загримала в шибку. Оксен вийшов на рундук — піджак наопашки.
— І-і-і, — зараз же заголосила баба. — Ой забрано ж його, забрано. Сидить він во темниці сирой, світа-сонця не бачить.
Насилу допитався, що до чого, одягся, пішов до сільради. Жінка забігала наперед, хлипала:
— І куди ж його поправлять, хазяїна мого дорогого... І-і-і...
— Нікуди його не поправлять. Ідіть додому. Розвиднілося. Сонце червоним півнем билося в сільрадівських вікнах. У першій кімнаті дрімав Кузьма, відро стояло під стіною, в другій сидів за столом Гнат, щось писав. Сорочка на грудях розхристана, на бритій голові виблискує піт.
— Чого так рано? — зупинив писанину Гнат, і ручка між пальцями заклякла, як тичка в болоті.
— Справа є.
— Зараз освободжусь. Важний документ составляю.
На перо настромилася муха, Гнат струснув її і глибоко задумався, втупивши поперед себе сонні очі, беззвучно заворушив відставленими губами, ніби молитву шептав. Потім здмухнув із стола муху, і тичка поповзла далі, залишаючи за собою злякане гайвороння букв. Чорні очі Оксена весело засвітилися, нижня, по- дитячому рум'яна губа ворухнулася в усмішці. За шафою в кутку він побачив обмотузований Кузів дробовик.
— За віщо ти його затримав? — запитав Оксен, усміхаючись.
— По політичному ділу. Зараз їду в район здавати властям.
— Де він у тебе?
— Там, — Гнат кивнув на свій кабінет. Оксен, ще веселіше поблискуючи очима, ступнув
до дверей. Гнат вихопив наган, вставний зуб хижо
блиснув:
— Назад!
Оксен здивовано вирячився на Гната.
— Ти що, здурів?
— До заарештованого не пущу. Закон.
— Дайте хоч закурити, — жадібно проскімлило з-за дверей.
Оксен так розреготався, що залисини зробилися червоними, а тверде тіло, обтягнуте зеленим френчем, заходило дрижаками.
—

читати