Завантажити

робила: не жалійся нікому з рідні твоєї, нехай я востаннє спробую погамувати сього розгнузданого диявола, що я мав колись за святого. Як зумію я ускромити його скотячу натуру, то добре, як же ні, то нині вже разом із благословенством моїм даю тобі призвоління самій на свій розсуд що хотя з ним робити.
- Нехай буде так, - сказала пані, - на сей раз послухаю вас, не хотівши гнівити, але подбайте про те, щоб він не важився більше мені доїдати, бо вже більше не прийду до вас із сим ділом!
Не сказавши більше ні слова, вона вийшла од ченця нібито в великому гніві.
Ледве встигла вийти пані з церкви, як прийшов туди той кавалер; чернець гукнув його до себе і наговорив йому силу-силенну образливих речей, узиваючи його лайдаком, кривоприсяжником і зрадником. Той знав уже з двох попередніх розмов, чим усе те пахне, тож слухав його уважно і своїми непевними відповідями намагався витягнути з нього, що треба. Пробував навіть оджартуватися:
- Панотче, - казав, - що се ви мене так проклинаєте? Чи я вам Христа розіп'яв, чи що таке?
На те йому чернець:
- Безчільнику! Бач, якої співає! Так неначе минув уже рік чи два після тих його плюгавих, мерзенних учинків. Швидко ж у тебе з голови вилетіло, що ти сьогодні до ранньої служби тяжко скривдив свого ближнього! Де ти був сьогодні перед світом?
- Не пам'ятаю де, - одказав кавалер, - а вам уже зразу і в вуха внесено.
- А внесено, - сказав чернець, - ти сподівався, що як чоловіка нема дома, дак та шановна пані так тебе зразу й пригорне? Отеє так бравий кавалер, отеє так чесняк! Ночоброд, [185] древолаз, вікноскок нещасний! Ти думаєш, що зведеш із розуму сю честиву женщину, лазячи по деревах до її вікон? Ти ж бачиш, як їй мерзить од тебе, і все-таки своєї співаєш. Не раз уже вона минала тебе з погордою, я про те вже й мовчу, а як ти дбаєш про мої напучення! Ось що я тобі скажу: досі вона мовчала про те, що ти коїв, - не з любові до тебе, а з моєї просьби, - та більше вже мовчать не буде. Як ти знову будеш до неї чіплятися, я дав їй призвоління діяти на власний розсуд. Що буде з тобою, як вона все братам розкаже? - Вирозумівши з сієї мови все, що йому треба було знати, кавалер заспокоїв ченця, як тільки міг, надававши йому силу обіцянок, і пішов від нього. А другого дня перед світом він пробрався в сад до своєї панії, видряпався на дерево, вліз через одчинене вікно в кімнату і впав у обійми своєї коханки. Вона вже давно його виглядала і зустріла з великою радістю, сказавши:
- Велике спасибі велебному панотцеві, що тебе на сю добру путь спровадив!
Та й зачали собі навзаєм утішатися, сміючися з святого отця-дурнолобця та глузуючи із кросен, навоїв та шпульок і великої розкоші удвох заживаючи. Надалі вони так улаштувалися, що вже без того панотчика обходились, і провели разом іще багато веселих ночей, що дай Господи таких і мені, і всякій охочій душі християнській.


ОПОВІДКА ЧЕТВЕРТА
Дон Феліче навчає брата Пучча, якою покутою можна
приподобитись Богові; тимчасом як брат Пуччо покуту
справляє, дон Феліче його жінку вгонобляє
Як докінчила Філомена оповідку свою і замовкла, а Діоней любими словами похвалив пані ткачеву за бистрий розум, а оповідачку за прикінцеву молитву, королева подивилась, осміхаючись, на Панфіла, і промовила:
- Тепер ти, Панфіле, потіш нас якоюсь веселою історійкою.
Панфіл сказав, що з дорогою душею, і почав не гаючись:
- Багато єсть таких людей, що, самі хотівши до раю попасти, інших туди нетямки посилають; таке сталося і одній нашій сусідці, не так-то й давно, а яким чином, зараз почуєте. [186]
Жив собі, кажуть люди, коло Сан-Бранкаціо один добрий чоловік, досить багатий, на ім'я Пуччо ді Ріньєрі; заходившися під старість спасати свою душу, він став терціарієм закону святого Франціска і нарікся братом Пуччом. Ставши на путь святенництва і не маючи іншої родини, як жінка та служниця, не вкидався він у жодне рукомесло, одно тільки знав - до церкви вчащати. Благуватий і недоумкуватий, він увесь час харамаркав отченаш, ходив на казання, вистоював службу, співав на криласі, постував і мертвив плоть свою; подейкували навіть, що пристав був до секти бичівників.
Жінка його, на ймення монна Ізабетта, молода ще (мала двадцять вісім чи, може, тридцять років), свіжа і гарна, мов рум'яне круглобоке яблучко, мусила через мужеву побожність, або й через його старечу неспроможність, довших постів дотримувати, ніж була її воля: коли їй хотілося спати або й пожартувати з чоловіком, він провадив їй житіє Ісуса Хрис-та, проповіді брата Анастасія, плач Марії Магдалини тощо.
В той час повернувся саме з Парижа один чернець із тамтешнього монастиря, на ім'я дон Феліче, молодий, гарний із себе, високомудрий і глибоковчений чоловік. Брат Пуччо одразу ж вельми з ним заприязнився, а що молодий чернець умів якнайліпше розв'язувати всі його сумніви і, принатурю-ючись до нього, прикидався святим та божим, наш святенник почав водити його до себе - то на обід, бувало, запросить, то на вечерю, як коли випаде. Монна Ізабетта, щоб догодити чоловікові, так само ставилась

читати