Завантажити

вона повела його до себе в покої і тримала там кілька день, тим гріхом не раз та й не два усолоджуючись, що інших, бувало, часто за нього картала. А черниці вже аж ремствувати почали, що садівник їхні грядки занехаяв. Врешті вона одпустила його в свою комірчину, та часто знов до себе викликала, вимагаючи більше од того, що на її пай припадало. Побачив тоді Мазетто, що всіх не годен угонобити і може тут до ручки донімуватися. Одної ночі, як був із абатисою, отверз він уста і заговорив:
- Паніматко, кажуть люди, що одного півня стане на десять курок, а десятеро чоловіків ледве чи впорають одну жінку; мені ж доводиться аж дев'ятьох порати, і я вже до того допорався, що далі нікуди - ні стейки, ні гейки, ні тпру, ні ну. Отеє ж або одпустіть мене з богом, або якусь раду давайте.
Почувши ту мову, абатиса, що за німого його вважала, мало не умліла.
- Що се? - закричала. - Я ж думала, що ти німий! [174]
- Паніматко, - сказав Мазетто, - я і справді німий був, тільки не зроду, а недуга губи мені замкнула; допіру сю ніч знов мені річ пустило, за що, як умію, дяку Богові складаю.
Абатиса повірила йому і спитала, що се значить, що він дев'ятьох має порати. Мазетто розказав їй усе, як було. Зміркувала тут старша мати, що всі її чернички за неї не дурніші, та, як жінка розсудлива, не стала одсилати Мазетта, а вирішила полагодити сі справи із своїми дівчатами, щоб не було через те на монастир неслави.
Якраз на ту пору вмер монастирський шафар; тоді наші спасенниці, признавшись у всьому одна одній, порадились між собою та й садівника спитали і таку поголоску навкруги пустили, що їхніми молитвами і заступництвом святого, чиїм іменем монастир той нарікався, глухонімому наймиту їхньому слух і мова вернулися. Вони настановили його своїм ша-фарем і так уже труди розподіляли, щоб йому на все сили стало. Все те велося так обережно, що, хоч і накресав він там чимало монашенят, ніхто про те не знав нічогісінько аж до самої абатисиної смерті, коли немолодий уже Мазетто вирішив повернутися додому з своєю заслужениною; як про те його бажання взнали, то й одпустили його. Отак, свої молоді літа з великим розумом на спасенне діло обернувши, вернувся він у своє село, звідки вийшов з одною сокирою за плечима, чоловіком багатим, поважним і багатодітним, та й на тих дітей не треба йому було витрачатись. Оттак, каже було, тим Христос наділяє, хто йому ріжки наставляє.


ОПОВІДКА ДРУГА
Один із конюших короля Агілульфа спить з королевою;
король, узнавши про те, нічого не каже, а знаходить винного
і стриже йому волосся; стрижений стриже всіх інших
і таким чином викручується з халепи
Оповідання Філостратового слухаючи, то червоніли часом трохи наші панії, а то сміялися; як же воно дійшло кінця, королева загадала розказувати Пампінеї. Та всміхнулась і такими словами почала свою повість:
- Бувають на світі нерозсудливі люди, які притьмом хочуть показати, що вони бачили й чули те, чого б їм не годилося знати; інколи вони виявляють чиїсь хибні вчинки, не помічені іншими, і думають, що зменшують тим свою неславу, [175] а насправді без міри її побільшують. А що се так і є, хочу я вам, любії мої подруги, довести на противному прикладі, показавши розсудливість доброго короля і вигадливість (хоч, може, й не таку велику, як у Мазетта) одного простого чоловіка.
Агілульф, король лангобардів, обрав за столицю свого царства, слідом за попередниками своїми, ломбардське місто Павію, а за дружину взяв собі Теоделінду, вдову по Автарі-хові, що теж був лангобардським королем. Теоделінда була жінка дуже гарна, розумна і честива, проте довелося їй один раз мимоволі перелюб учинити. Коли король Агілульф твердістю і мудрістю своєю забезпечив мир і благоденство в державі лангобардській, сталося так, що один конюший тієї королеви, чоловік роду і геть-то низького, але натури зависокої для посполитого стану, а вроди і зросту прямо королівського, закохався без міри в свою ясновельможну повелительку. Хоч же був він і низького стану, та розуму мав досить, щоб зміркувати, що з того закохання ні слави не буде, ні вжитку, тож нікому не виявляв його, та й самій королеві навіть очима признатися не зосмілювався. Живучи без жодної надії на взаємність королевину, уже тим гордився він у душі, що так високо мислі свої зносить, і, пломенем тим любовним яро палаючи, королеві понад усіх товаришів своїх догодити намагався. Тим-то, як мала королева верхи виїжджати, вона залюбки сідала на того румака, за яким він ходив, а конюший уже й те мав за превелику ласку, не одходив од її стремена і почувався без краю щасливим, торкнувшись поли її одіння.
Та як ми то часто в житті бачимо, чим менша буває надія, тим більша жага. Таке ж сталося і з сим горопахою-коню-шим: тяжким болем тиснуло йому серце те приховане бажання, не підживлене ані найменшою сподіванкою, не раз уже мислив він у смерті знайти вихід од любові тієї невтоленної. Роздумуючи над тим, як йому померти, вирішив він таку смерть обрати, щоб видно було, що він прийняв її з кохання до королеви, ще й хотів спробувати за

читати