Завантажити

Філомена замовкла, звернувся зразу до Неїфіли:
- Кажіть тепер ви.
Осміхнувшись куточками уст, вона почала:
- Нелегка випала мені повинність, хорошії мої подруги: маю оповісти вам щось цікаве, щоб задовольнити вас так, як попередні оповідачі; та все-таки я сподіваюсь, що з Божою поміччю се мені вдасться.
То знайте ж, що жив колись у нашому місті один купець, багатий-пребагатий; звали його Аррігуччо Берлінгієрі, і надумав він із дурного розуму (як то й тепер часто-густо роблять купці) облагородитись, узявши за себе шляхтянку. Та і взяв же собі на голову монну Сізмонду. Купецьким звичаєм він часто ходив торгом у чужі міста і мало бував дома; от жінка й закохалась у одного юнака на ймення Руберто, що [413] довго до неї залицявся. Почала вона з ним водитись, да так тим коханням захопилась, що діяла не зовсім обачно, і чоловік якимось чином прознав про тії жарти та й став такий ревнивий, що вже й торгом нікуди не ходив і всі справи свої занехаяв, про одне тільки дбаючи - як би жінки допильнувати; і не засне, було, зроду, покіль жінка не обляжеться. Вона журилася з того непомалу, бо ніяким світом не могла зійтися з своїм Рубертом.
Думала вона, думала, як би тому лихові зарадити (ще ж і Руберто хтозна-як просився!), та й прибрала нарешті ось якого способу: кімната її виходила вікнами на вулицю, а чоловік, як вона не раз помічала, хоч і не зразу засинав, та заснувши, спав уже твердо, от і домовилась вона з Рубертом, щоб він приходив опівночі до дверей дому - вона йому одчинятиме й жартуватиме з ним якусь часинку, доки Аррігуччо твердо спить. Щоб же самій чути, коли прийде коханець, а ніхто інший про те не догадався, вона спустила з вікна своєї кімнати мало не до самої землі тонку поворозку, другий кінець якої йшов по підлозі до постелі, схований під простиралом. Уночі жінка прив'язувала другий кінець поворозки собі до великого пальця на нозі, а Руберто мав, прийшовши під вікно, сіпнути за той край, що надворі. Як Аррігуччо спав, вона пускала поворозку і йшла одчиняти коханцеві, а як не спав - тягла поворозку до себе, щоб Руберто не чекав даремне.
Рубертові та штука дуже сподобалась; він частенько ходив до своєї коханки: часом їм удавалось зійтись, а часом і ні. Та чоловік випадково розкрив ті хитрощі: одної ночі монна Сізмонда вже заснула, а він простягнув ногу на постелі та й черкнувся об ту поворозку; схопив її рукою - аж вона до жінчиного пальця прив'язана. «Еге - подумав він собі, - тут щось воно неспроста!» Побачивши, що поворозка тяг-лась аж за вікно, він ще більше впевнився в своїй підозрі. От одрізав він потихеньку ту поворозку од жінчиної ноги, прив'язав до своєї та й почав ждати, що ж воно далі буде.
Через деякий час прийшов Руберто і смикнув, як заведено, за поворозочку, Аррігуччо те почув, а що він прив'язав ту поворозочку наослаб, вона сковзнула з пальця, і Руберто зрозумів, що йому слід почекати; от стоїть він, жде. Аррігуччо схопився хутенько, взяв зброю й побіг до дверей, щоб подивитись, хто там є і дати йому доброго одкоша, а що купець був здоровий і дужий, він одчинив двері не так тихо, як одчиняла жінка, і Руберто, здогадавшись, що замість господині його стрічає господар, кинувся навтіки, а Аррігуччо за ним. Той тікає, а той усе женеться, не одстає; тоді Руберто, [414] що теж не ходив без зброї, добув шпагу з піхов і став до бою: один нападав, а другий оборонявся.
Монна Сізмонда прокинулась у ту мить, як Аррігуччо одмикав двері; побачивши, що поворозку з пальця обрізано, вона зразу догадалась, що хитрощі її на яв вийшли. Схопилась вона з ліжка і, зміркувавши, чим їй се загрожує, покликала мерщій служницю, котра знала про панині любощі, і впрохала її лягти замісто себе в постіль і не одкриватись, хто вона така, хоч як її, може, битиме Аррігуччо; за се вона, мовляв, таку нагороду дістане, що не пожалкує. Тоді пані погасила світло, що в кімнаті горіло, а сама сховалася у світлиці й стала ждати, що буде далі.
Як завелися битись Руберто з Аррігуччом, усі сусіди, що на тій вулиці жили, повставали і почали їх лаяти; тоді Аррігуччо, боячися, щоб його не впізнали, одчепився од юнака, так нічого йому й не зробивши і навіть не довідавшись, що то за один, і подався додому, сердитий як ніж. Увійшовши в кімнату, він гримнув розлючено:
- Ах ти ж негіднице така, ще й світло погасила. Думаєш, що я тебе не знайду? Помиляєшся!
Та до постелі, та до служки (бо думав, що то жінка), та як почав гамселити її куди попадя кулаками й носаками, то стовк бідолашну геть-чисто, ще й коси їй обрізав, та все лаяв її найлихішими словами, як послідню шльоху. Служниця тільки хлипала (та й було чого!), та зойкала часом: «Ой-ой-ой, не бийте!.. Пробі!.. Буде вже!» - але голос її так од плачу змінився і Аррігуччо був такий лютий, що не впізнав підміни. От набив він її, як хотів, остриг, а тоді й каже:
- Оттепер уже буде з тебе, непотребнице! Піду зараз до братів твоїх та розкажу їм, як ти справуєшся, нехай вони забирають тебе і те з тобою роблять, що їм честь велить, а в сьому домі тобі вже більше не жити!
По сій мові

читати