Завантажити

голосніше,- я аж відхилився набік, силкуючись якось уникнути цих його видихів.
Повітря просякло остудною вогкістю, і обидва каторжники стиха кляли негоду. Ще й не проїхали ми далеко, як нас огорнула дрімота, а коли позаду лишився заїзд «Напівдорозі», ми вже давно позамовкали й тільки дрібно тремтіли від холоднечі. Я теж задрімав, так і не додумавши до кінця, чи повернути цьому бідоласі два фунти стерлінгів, поки він тут поруч, і як краще це зробити. Гойднувшись уперед - чи не з наміром пірнути поміж коней,- я злякано прокинувся й знов заходився думати про те саме. Ч
Але я, мабуть, проспав довше, ніж гадав, бо хоч стояла темрява і в миготливому світлі наших ліхтарів нічого не можна було розрізнити, все ж таки холодний вогкий вітер уже доносив знайомий подих боліт. Каторжники, скулившись від холоду, присунулися майже впритул до моєї спини. Перші їхні слова, які я почув після того, як прочнувся, неначе вторували моїм думкам:
- Дві фунтові банкноти.
- Де він їх дістав? - спитав незнайомий мені каторжник. [230]
__ А відки я знаю! - відказав перший.- Мав сховані.
Від приятелів хіба.
- Ото б мені їх зараз,- сказав другий, лайнувши холоднечу.
- Гроші чи приятелів?
- Гроші! А всіх своїх приятелів я б і за фунта продав, і ще й заробив би на цьому. Ну й що ж він сказав?
- Та сказав,- повів далі мій знайомець.- Ми миттю все це облагодили за штабелем лісу на пристані. «Ти ж, мовляв, виходиш на волю?» - «Та виходжу»,- кажу. Тож він і попросив знайти хлопчиська, що нагодував його й не виказав, і дати йому ті дві фунтові банкноти. Я й погодився. І так і зробив.
- Бо дурень,- буркнув другий.- Я б собі їх забрав, проїв би й пропив. То він зелений, певне, був. І ти кажеш - до того він тебе й не знав?
- Зовсім не знав. Різні партії, на різних суднах. Його судили вдруге, за втечу з тюрми, вліпили довічне.
- Значить, тоді... А щоб його!.. Ото лиш тоді ти й бував у цих краях?
- Липі тоді.
- І яка ж тут місцина?
- Та препаскудна. Болота, драговина, мла, робота - і знов робота, мла, драговина, болота.
Вони обидва нещадно лайнули місцину, куди закинула їх доля, і, одвівши душу, змовкли.
Підслухавши цю розмову, я був би скочив з диліжанса в темряву безлюдного шляху, якби не певність, що цей каторжник і не підозрює, хто я. Бо й справді: за ці роки я не тільки виріс, а ще ж і одежею і всім своїм виглядом цілковито змінився, тож без чийогось підказу йому мене й не впізнати. Неймовірним був збіг обставин, що звів нас поруч в одній кареті, але саме через це й було мені страшно: ану ж станеться й друга така неймовірна випадковість і хтось при ньому назве мене на ім'я? Тим-то я вирішив висісти з карети ще на околиці містечка. І це мені вдалося. Моя невеличка дорожня сумка лежала в спеціальній загородці під лавкою, де я сидів; я відгорнув запону, дістав сумку, скинув на дорогу й сам скочив слідом, опинившись біля першого ліхтаря першої ж бру-кованої вулиці. А каторжники поїхали диліжансом далі - я знав, де саме їх висадять і поведуть до річки. В уяві я вже бачив човна з гребцями-в'язнями, що чекав на них побіля замулених сходинок причалу, і знов чув, як хтось гаркнув їм, немов собакам: «Гребіть, [231] ви!», і знов бачив на чорній воді той нечестивий Ноїв ковчег.
Я не міг сказати, чого саме боявся, бо страх мій був якийсь неозначений і невиразний, але все-таки він проймав мене до глибини душі. До готелю я йшов, тремтячи з жаху, і цього мого стану аж ніяк не можна було пояснити побоюванням - хоч як то було б неприємно й прикро,- що мене впізнають. Швидше всього, в цьому підсвідомому почутті ожили на мить страхи мого дитинства.
Закусочна в «Синьому Кабані» була порожня, і я не тільки замовив тут обід, а й встиг уже сісти за стіл, коли офіціант упізнав мене. Зразу ж вибачившись, що його підвела пам'ять, він спитав, чи не послати коридорного по містера Памблечука.
- Ні, ні в якому разі,- заперечив я.
Офіціант (той самий, що передав був нам глибоке обурення купців-постояльців з нижнього поверху того дня, коли мене записали в підмайстри) начебто вельми здивувався і при першій же нагоді підсунув мені заяложений старий номер місцевої газетки, де я прочитав таку статейку:
«Недавнє таке романтичне піднесення долі молодого залізних справ- майстра з нашої місцевості (до речі, яка вдячна це тема для чарівного пера нашого поки що не загальновизнаного співгородянина Тубі, чиї віршовані твори часто оздоблюють наші шпальти!) спонукає нас довести до читацького відома цікавий факт, що першим доброчинцем, товаришем та приятелем згаданого юнака була одна високошанована особа, яка має певну причетність до торгівлі зерном та насінням і зручний та просторий комерційний заклад якої розташований не-віддалік Головної вулиці. Не без почуття особистого задоволення кожен з нас у "цій особі вбачає Ментора (16) нашого юного Телемаха, бо приємно знати, що саме мешканець нашого міста заклав підвалини юнакового щастя. Хто ж він, цей юний герой? - постає запитання на задумливому чолі місцевого Мудреця, у прекрасних очах місцевої красуні. Оскільки нам

читати