Завантажити

рахунки заповнили не одну сторінку в гросбухові сусіднього драпувальника. Розходячись дедалі швидше, я вже завів хлопчину-служку у своїх покоях - вірніш, у передпокої,- в залежності й рабстві у якого я, можна сказати, проводив цілі дні. Бо, породивши це страховище (з відходів родини моєї прачки) і спорядивши його в синю куртку, канаркову камізельку, білу краватку, кремові штани й високі чоботи, я ще мусив вишукувати для нього дещицю роботи й безмір їжі, і моторошна потреба день у день забезпечувати одне й друге переслідувала мене, мов мара.
Цей мстивий привид дістав наказ у вівторок від восьмої ранку перебувати у згаданому вище передпокої (площею в чотири квадратних фути, як з'ясувалося при купівлі постілки), а Герберт запропонував замовити на сніданок деякі наїдки, що,на його думку, мали б Джо сподобатися. Я, хоч і був щиро вдячний йому за таку турботливість і увагу, все-таки в глибині душі гадав, що якби це до нього завітав Джо, він би й наполовину так не клопотався.
Та хоч би там як, але я приїхав до Барнардового заїзду ще в понеділок увечері і, рано вставши у вівторок, подбав, щоб наша вітальня й сніданковий стіл виглядали якнай-святковіш. На лихо, ранок випав сльотавий, і навіть ангел не зміг би приховати, що Барнард, немов здоровецький плаксій-сажотрус, проливав за вікном кіптяві сльози.
Що ближче стрілка годинника підходила до дев'ятої, то більше поривало мене чкурнути навтіки, але ж Месник у згоді з наказом сторожив передпокій, і невдовзі я почув, як сходами піднімається Джо. Я знав, що це Джо по тому, як він незграбно ступав ногами - святкові черевики [221] у нього завжди бували завеликі - і як він час від часу зупинявся на площадинках, читаючи на дверях прізвища пожильців. Коли нарешті він дістався до наших дверей, мені було чутно, як його пальці обвели написане фарбою моє прізвище, а потім крізь замковий отвір чітко донеслося його дихання. Кінець кінцем він тихенько постукав, один раз, і Перчик - так непоетично звався мій Месник - доповів: «Містер Гарджері!» Ноги Джо витирав так довго, що я вже подумав, чи не доведеться стягувати його з постілки, але зрештою він таки вступив у кімнату.
- Здоров, Джо, як поживаєш?
- Здоров, Піпе, а як ти поживаєш?
його добре чесне обличчя аж сяяло з радощів, і він, поставивши капелюха на підлогу поміж нами, схопив обидві мої руки й заходився водити ними вгору й униз, так наче я був помпою новітньої моделі.
- Радий тебе бачити, Джо. Давай сюди капелюха. Але Джо, обережно піднявши його обіруч, мов пташине
гніздо з яйцями, навіть чути не хотів, щоб розлучитися зі своєю власністю, і так і далі стояв у цій незручній позі.
- Але ж ти здорово виріс,- сказав Джо,- і розпиш-нів, і ошляхетнів - (Джо трохи подумав, поки знайшов це слово),- що король та Англія могли б і пишатися тобою.
- У тебе теж чудовий вигляд, Джо.
- Слава богу,- сказав Джо,- нарікати не можу. Та й твоїй сестрі не гірше, ніж було. Ну, а Бідді - та молодець молодцем. І всі знайомі - хто як жив, так і живе. Окрім лишень Вопсла, бо цей урвався.
Увесь цей час Джо - турботливо тримаючи пташине гніздо - обводив очима то кімнату, то мій халат.
- Урвався, Джо?
- Та вже ж,- відказав Джо, стишуючи голос.- Покинув церкву й подався в лицедії. Оце саме лицедійство і привело його до Лондона разом зі мною. І він просив,- додав Джо, беручи на хвильку гніздо під ліву пахву, а правою рукою намацуючи там яйце,- що як не сприйметься це за образу, то щоб я передав.
Я взяв згорненого папірця, якого простяг мені Джо, і виявив, що це афішка одного дрібного лондонського театрика з повідомленням про перший виступ у них на сцені, цього ж таки тижня, «знаменитого провінційного актора-аматора, нового Росція (15), чиє незрівнянне вико-
(15) Росцій (пом. 62 р. до н. є.) - славетний актор-комік у Давньому Римі. [222]
нання головної ролі в найвеличнішій трагедії нашого Національного Барда викликало справжню сенсацію у місцевих театральних колах».
- А ти бачив, як він це грає? - спитав я Джо.
- Та вже ж бачив,- значливо й поважно відповів Джо.
- І сенсація була справжня?
- Ну, та звісно,- мовив Джо,- апельсинових шкоринок вистачало. Надто ж як ото він уздрів привида. Хоча й те сказати, сер, що як чоловікові справитись, коли він говорить з привидом і йому раз по раз рота затикають і кричать «Амінь»? Може ж, чоловіка біда спіткала, що мусив у церкві служити,- сказав Джо, стишуючи голос, щоб виходило переконливіше й емоційніше,- але це ж не причина збивати його з плигу в таку хвилину. Себто воно така справа, сер, що як не можна спокійно поговорити з привидом власного батька, то що ж тоді й можна? І ще, як на те, жалобний капелюх у нього був такий малий, що чорне пір'я все стягувало його набакир,- спробуй тут утримай його!
Раптом у самого Джо з'явився такий вираз, наче він уздрів привида, і я зрозумів, що до кімнати веійшов Герберт. Я познайомив їх, і мій приятель простяг йому руку, але Джо позадкував від неї і ще цупкіше вчепився за гніздо.
- Ваш покірний слуга, сер,- промовив Джо,- і я маю надію, що ви з Піпом...- У

читати