Завантажити

замкнути.
Бідолашному Джо, коли так було знехтувано його наведене у дужках заступництво, нічого іншого не лишалося, як підійти до наймита й поцікавитися, що той дозволяє собі, стаючи поміж ним та дружиною, а також, чи готовий він відповісти за свої слова ділом. Старий Орлік відчув, що тут єдиний вихід - оборонна позиція. Отож, ледве-но скинувши з себе пропалені брудні фартухи, вони зчепились, як два велетні. Але якщо й був у нашій околиці такий чоловік, що довго міг вистояти супроти Джо, я його не бачив. Дуже скоро Орлік, немов сили мав не більше, ніж той блідий паничик, уже лежав серед вугільного пилу й зовсім не поспішав звестися на ноги. Потім Джо відімкнув двері, підхопив на руки мою сестру, що лежала без пам'яті під вікном (спершу, очевидно, таки додивившись до кінця бійку), переніс її в хату і вклав на ліжко, вмовляючи прочнутися, у відповідь на що вона одно тільки відбивалась та силувалася вчепитись йому у волосся. Після цього настали та особлива тиша й супокій, які звичайно приходять на зміну колотнечі, і я пішов нагору переодягтися, пройнятий неясним відчуттям, яке щоразу пов'язувалось у мене з такими хвилинами, наче сьогодні неділя і хтось помер.
Повернувшись, я побачив, як Джо й Орлік підмітають у кузні, і тільки й знаку було по недавній стусанині, що роздерта ніздря в Орліка, від чого він не став ні вродливіший, ні симпатичніший. З'явився глек пива, принесений від «Веселих Моряків», і вони обоє по черзі прикладались до нього, немов добрі приятелі. Це умиротворення схиляло Джо до філософських міркувань, і він, вийшовши слідом за мною на дорогу, напутив мене такими словами:
- Розшаленіє, та й відшаленіє,- ось таке воно, життя, Піпе.
Хтозна, чи цікаво було б розповідати про те, які безглузді емоції поймали мене, поки я знову йшов до дому міс Гевішем: бо ж почуття, що, на нашу думку, варті серйозної уваги в дорослого, здаються нам кумедними у хлопчика. Як і про те, що я безліч разів то підступав, то відходив від хвіртки, поки нарешті наважився подзвонити. І про те, що я довго роздумував, чи не краще мені піти, так і не подзвонивши, і про те, що я таки й пішов би назад, якби мав вільний час вернутися сюди при іншій нагоді. [120]
Хвіртку мені відімкнула міс Сара Покет. Не Естелла.
- Як, це ти? Знов? -спитала міс Покет.- Що тобі треба?
Коли я відповів, що прийшов тільки довідатись про здоров'я міс Гевішем, Сара явно завагалася, чи не хряпнути хвірткою мені перед носом, але не ризикнула взяти на себе таку відповідальність і впустила мене, а невдовзі повернулася з лаконічним дозволом піднятись «нагору».
Все в домі було незмінним, міс Гевішем сиділа сама.
- Ну? - сказала вона, втупивши в мене погляд.- Сподіваюся, ти нічого не хочеш? Бо нічого ти й не дістанеш.
- Я зовсім не того прийшов, міс Гевішем. Я тільки хочу, щоб ви знали, що я сумлінно навчаюся ремесла і не забуваю, як багато ви для мене зробили.
- Ні-ні, це пусте! - відказала вона все з тим звичним своїм порухом пальців.- Можеш приходити деколи. Приходь на свій день народження. А-а! - раптом скрикнула вона, обертаючись до мене разом з кріслом.- Ти розглядаєшся, де Естелла? Так?
Я й справді шукав очима Естеллу і тепер, запинаючись, висловив надію, що з нею все гаразд.
- Вона за кордоном,- пояснила міс Гевішем.- Стає справжньою леді, далеко звідси, погарнішала ще більше, нею всі захоплюються. Чи тобі не здається, що ти втратив її?
Останні слова вона вимовила з такою зловтіхою й засміялася таким неприємним сміхом, що я зовсім розгубився і не знав, як і відповісти. Але вона звільнила мене від цього клопоту, бо тут-таки сказала йти. Коли хвіртку за мною замкнула Сара з горіхово-шкаралупистим личком, я ще дужче, ніж раніше, відчув прикру невдоволеність і своєю домівкою, і ремеслом, і всім - оце такий був наслідок моїх відвідин міс Гевішем.
У понурому настрої йшов я Головною вулицею, заглядаючи у вітрини крамниць і думаючи, що купив би, якби був джентльменом, коли це з однієї книгарні вихопився не хто інший, як містер Вопсл. У руках у нього була душе-вбивча трагедія про Джорджа Барнуела (7), за яку він щойно виклав шість пенсів з наміром утовкти її геть усю до
(7) Мається на увазі популярна й у часи Діккенса трагедія Дж. Лілло (1693-1739) «Історія Джорджа Барнуела», герой якої, підмайстер, під впливом куртизанки Мілвуд грабує свого господаря і вбиває багатого Дядька у Кемберуелі, а при кінці разом з нею гине на шибениці. [121]
останнього слова в голову Памблечука, бо саме до нього й прямував на кухлик чаю. Побачивши мене, він, очевидно, вирішив, що це не інакше як провидіння послало йому в особі підмайстра ще одного слухача, і став наполягати, щоб я пішов з ним, А що я знав, як незатишно буде мені вдома та як рано смеркає і яка дорога безлюдна, коли майже будь-який подорожній краще від самотини, то й недовго огинався. Отож, коли на вулицях і в крамницях засвітилися перші вогні, ми вже входили в дім до Памблечука.
Я ніколи не був на жодній виставі «Джорджа Барну-ела» й не знаю, скільки часу триває цл трагедія на сцені, але добре знаю,

читати