Завантажити

правду кажуть і пособляють... Ні, це вже Зінько помиляється!..
Та хоч і помиляється, а все ж вона боїться йому признаватися, що до баби Мокрини бігає. Та він би її засміяв, та він би їй такого наказав!.. Ой-ой-ой!.. Та їй і самій сором іздумати!..
Сором... ні, воно не сором... а так... якось... Вона сама не дуже й хоче того... Чи то пак так: раз хоче, а вдруге не хоче. Звісно, як побачить вона Карпову Катрю,— це ж її й приятелька,— як та дитинку пригортає та вчить її ходити, то, їй-бо, так чогось і Гаїнці схочеться, щоб учити дитинку ходити, свою дитинку, не чужу... і цілувати його... такого маленького... Цілувати його в щічки, в носик, в оченята, в ніжки, в ручки... і тулити його до себе — так дуже-дуже!.. А воно пручається — ніжками й ручками...
Пручається рученьками,
Всміхається оченьками,
А озветься губоньками...
Таке гарне!..
Ну, а вже як ото кричить та вмажеться, та треба його мити та чепурити,— ну, ото вже й не гарно!..
А Зінько дуже хоче сина!.. Так хоче, так хоче — «хоч поганенького», каже сміючись. Поганенького! Ні, вона поганенького не хоче: коли вже син, дак щоб гарний!.. Та де ж вона йому візьме, коли нема?
А хочеться дружині догодити!.. Вона й почала питати людей, дак її Катря ж таки й нараяла: «Піди,— каже,— до баби Мокрини — пособляє».— «А ти хіба ходила?» — «Ні, мені не треба було... люди кажуть...»
Ну, вже ж, щоб Зінькові догодити, то треба піти... хоч він би й сміявся, капосний, коли б довідався!.. Ой, сміявся б!..
Та дарма! Вже їй знахарка казала, що пособиться. Вона вже їй давала такого зілля пити і звеліла: як вип'є— прийти, то ще дасть. Оце ж вона і йде. Уже ж щось та буде, щось та буде! Тоді вже не Зінько з неї посміється, а вона з Зінька. «А що,— скаже,— не віриш ворожкам, а от тобі син!..»
Щоб ближче йти, Гаїнка перескочила через пліт, тільки намисто брязнуло, і пішла городами й левадами. Закувала зозуля.
— Зозуле-зозуле! Скільки мені год жити? Зупинилася і стала лічити. Зозуля накувала п'ять, десять і кувала далі, не перестаючи, аж до тридцяти і трьох.
— Ой-ой-ой! Як багато! Це добре! Бо на світі гарно жити! А от тій, мабуть, не гарно було, що з неї зозуля. Як-бо це воно? Князівна та закохалася в козака. А князь того не знав, бо якби знав, то і в темницю дочку завдав би...
Он завдав би у темниченьку
Свою дочку-єдиниченьку.
Дак вони зійдуться в гаю нищечком та й сидять там, цілуються-милуються... То сміються, з закоханнячка свого радіючи, то плачуть, свою нещасливу долю згадуючи. А самі такі — як сонечко... А батько-князь ішов гаєм як чорна хмара... Вже довідався!.. А козак, лиха не чуючи, до неї й каже: «Ти ж моя зозуленька!» — та й пригорнув. А князь як кинеться туди. «Будь же,— каже,— ти, проклята, навіки зозулею!» Дак вона — пурх! — та й полетіла з рук у козака... І літає тепер пташкою-сиротою та й плаче... Боже ж, нещаслива доля! Чому про все пісень співають, а про це — ні? От якби й про це пісню співати!..
Не всі тії сади цвітуть,
Що весною розвиваються,
Не всі тії заміж ідуть,
Що любляться та кохаються!
Одна така та князівночка
Та в козака закохалася,
У гайочку та в зеленому
Цілувалась-милувалася...
«Ой боже мій! Що .ж це я? — припинила сама себе Гаїнка.— Чи не дурна? Серед чужої левади стою й .пісню співаю. Та й забарилася як!.. Треба бігти мерщій!..»
Перебігла леваду, доскочила до струмочка дзюркотливого. Десь, мабуть, хлопці затягли кладочку, що через його була. Гаїнка спинилась:
— Як же ж і дзюрчить весело!.. Водо-водичко святенька! Скажи мені, чи гарно тобі жити в твоїй хаті підземній? Озвись!.. Мовчить, не озивається!.. Мабуть, я грішна, що до мене вода не говорить.
Скинула черевики й побрела через неглибоку, чисту, як сльоза, течійку, що бігла попід вербами рясними та осокорами високими. Осокори гордо знімались до неба, а, верби, нахилившися над поточком, стиха зазирали в його.
— Хі, як видивляються в воду на свою вроду — мов дівчата... Гарні, гарні!.. Годі вже видивлятися! — озвалася до їх Гаїнка, знов узулася та й подалася далі.
Незабаром була вже знову на вулиці. Он уже й хату бабину Мокринину видко.
Ой! Що то вона Гаїнці скаже? Гаразд, як добре, а як же ні? А неминуче, неминуче треба Зінькові сина! Бо як же він, бідний, буде без помочі? Неминуче!..
II
СПОКУСА И ПРАЦЯ
Зінько йшов до Грицька Момота.
Звичайно товариші зіходилися в Зінька, але трапилося несподіване лихо: Грицько вибив собі ногу і мусив сидіти дома. Це сталося так: Панас та Іван Момоти все нахвалялися забрати жито з тієї десятини землі, що за неї сварилися з Грицьком. Одначе не поспішилися цього зробити. Грицькові дало поміч товариство: Зінько, Васюта, Карпо та сам Грицько як заходились учотирьох, то так і перелетів хліб з поля на тік до Грицька. Панас тільки тоді оглядівся, як уже сусідин хлопець убіг у хату та йому сказав. Вискочив з хати, вхопив дрюка та вулицею до Грицькового двору. Прибіг, як останні вози вже до воріт під'їздили. Став на воротях, підняв

читати