Завантажити

ломаку:
— Назад! Назад!.. У мій двір!.. Моє жито... Голову розвалю!
Махає ломакою, що й справді страшно приступити. Позбиралися люди, почали його вмовляти, а він одно:
— Не підходь!.. Уб'ю!.. На гамуз псину поб'ю, щоб і на світі не смердів!..
Кинувся з ломакою за Грицьком, а Грицько поза возами; бігають круг возів,— той не втече, а той не дожене. Коли Грицько спіткнувся та й упав. Панас підбіг, замахнувся ломакою... Всі так і похололи: от уб'є!.. На щастя, Васюта підбіг ззаду, вхопив Панаса та й звалив, а тут люди наскочили, відняли в нього дрюка, самого відвели геть. Він пручався й репетував:
— Пустіть!.. Я їм голови позриваю!.. Повбиваю!.. Потрощу!.. Пустіть!
Далі вже й слова не міг сказати, тільки харчав. Зо злості аж трусився.
Тим часом вози проїхали, люди одвели Панаса додому.
Дак ото, падаючи, Грицько вибив собі ногу, і довго вона в нього боліла — все не міг ходити.
Тим Зінько йшов до його.
Поминуло вже три місяці, відколи завелася суперечка за ту пересельську землю, а справа ще й досі ніяк не розплуталася. Зараз же другого дня після громадської ради Зінько довідався, що сам писар ходить із десятником по хатах до таких письменних, що не були тоді в громаді, та й примушує їх підписувати громадську постанову. У волості служило писарча, що доводилось якимсь родичем Зінькові і зазнало колись од його, при лихій годині, доброї запомоги. Вдячне писарча списало тепер задля Зінька тую постанову і всі підписи громадян. Серед тих підписів Зінько знайшов кілька таких, що люди ті не жили на селі вже здавна, а одного вже й мертвого... ще й за кількох письменних Рябченко розписався, мов за неписьменних. Зінько бачив, що це вже якесь крутійство, але нащо його зроблено — спершу не зрозумів. Не розумів і того, нащо замісто однієї постанови написано аж три і землю Денисові продавано мов не всю враз, а якось частками, і мов не в один день. Зінько поїхав у город і купив там собі книжку з законами. Довго її гортав, шукав, мало що розбираючи, але нарешті таки дошукався, через що так зробила волость. Треба було, щоб аж дві третини всієї громади згодилися продати землю, а коли до двох третин не ставало, то й не вільно продавати. Ото ж і поприписувано тих мандрованих та мертвого, щоб більше було людей, а як не ставало ще, то приписали й письменних — таких, що не хотіли розписуватися,— за їх Рябченко черкнув, мов за неписьменних. Тепер з погляду постанова була законна, але це тільки тому, хто не знав, кого там попідписувано. А що на три частини волость поділила землю, так і це була мудра штука: як на великі гроші продати громадської землі, то треба дозволу аж до міністра з Петербурга, а як поділити на три частки, дак виходила кожна на малі гроші, то й не треба було посилати справи далі губерні. Певне, що Копаниця з товариством не сподівалися тут ніякої зачіпки, бо зверху все було гаразд, по закону.
Додлубавшися до того всього, Зінько розказав про його й товаришам. Погомонівши, врадили подати жалобу до начальника і про все, як треба, в тій жалобі списати. Як уміли, так і списали. Зінько сам одвіз у город, сам і подав її начальникові. Той розпитався про все, сказав, що всю справу розбере, і звелів Зінькові з товаришами сидіти тихо й дожидатися. Після того товариство чуло, що старшину кликано в город до начальника, а Дениса чи теж кликано, чи сам він їздив. Як і що там робилося, Зінько того нічого не знав, аж трохи згодом теє ж таки прихильне писарча нищечком дало йому копію з паперу, що волость послала начальникові про його, про Зінька. У папері було написано, що Зінько баламутний чоловік, що він чинить у громаді всякий нелад, підбурює молодіж повстати проти статечних людей і раз у раз бунтує народ; начальства не поважає і нібито часто каже: «Наплювать мені на ваше начальство!» «А оное неуважение к начальству,— сказано було в папері,— не только в исказании вышеупомянутых ругательств оказуется, но даже и в многих других поступках развратных и соблазнительных, о которых даже неудобно и поносно в служебном репорте выражать. Которая его жалоба на общественный приговор не от чего, только от вышеупомянутой развратности и поносности поступков произошла».
Порадившись з товариством, Зінько наважився поїхати просто до начальника, щоб вияснити всю справу. Начальник допустив до себе, та зараз же почав на його гримати:
— Ты народ бунтуешь! Ты развратничаешь! Тебя под суд!
Кричав таки довгенько і багато говорив, а Зінько все слухав. Як утомився вже начальник, тоді Зінько й собі озвався:
— Чи під суд, ваше високоблагородіе, то й під суд, аби було за що. А що ж, як, ваше високоблагородіе, під суд мене завдасте, а виявиться, що то все брехню старшина на мене написав?
— Як брехню? Як брехню? Він присяжний чоловік, він не може збрехать!
— От же й чорновусівський старшина був присяжний чоловік, а пішов на Сибір за покрадені громадські гроші,— відказав спокійно Зінько.
— Що? Як? — скрикнув був начальник, а тоді зараз істих, одвернувся й пробубонів: — Ну, то друге діло!..
—

читати