Завантажити

набиваюсь із своїми грішми. Це як ви собі хочете: хочете — продавайте, хочете — ні. Я ту земельку купив би, а не схочете продати — я за свої гроші й іншу знайду. Гроші така штука, що за їх скрізь, чого хочеш, знайдеш. Я тільки через те й купую, що думаю собі: однак мені купувати, а як у громади куплю, то це ж я їй поміч дам. От що! Ціну мою ви знаєте за десятину — ціна добра,— і гроші зараз же приставлю в волость. Отож як знаєте.
Тільки він договорив своє, іще ніхто не встиг нічого й сказати на те, коли це несподівано перед громадою, заступивши Дениса, став Зінько і озвався голосно:
— Люди добрі, панове громадо!
— А цей чого тут? — скрикнув старшина.— Геть ізвідси!
— Денис казав, казатиму й я!..— відповів Зінько.— Чого ж це так, що йому можна, а мені — ні? Вільно кожному.
— Денис землю купує, а ти що?
— А звідкіля ж ви знаєте, що я не хочу її купити? Може ж, і я купуватиму! Я такий хазяїн, як і Денис,— одказав Зінько, не повертаючись до старшини і не вступаючи із свого місця, а тоді знов озвався до громади: — Панове громадо! Коли я що не в лад скажу — простіть мене і навчіть, чим помилився, бо я ще чоловік молодий, треба мені розуму від старших учитися. Може б, я й промовчав, дак не можна ж і не сказати: як ідеш проз хату та бачиш, що вона займається, а хазяїн спить, то чи годиться ж не побігти та не збудити його? А наша громадська хата займається!
Всі слухали уважно, цікаві, що буде далі. Тільки дехто пошепки питав у сусіди, штовхнувши його ліктем:
— Про яку це він хату говоре? Де займається?
— Слухай уже! — відказував сусіда.
— З іскорки малої починаються пожарі,— казав далі Зінько,— а тоді вже стає полум'я. От і в нас така іскорка прокинулась. Щороку народу більшає, а землі — ні. Тепер на душу припадає вдвоє менше землі, ніж було спершу. У нас і тепер безземельні зараз би порозбирали ту землю, а ви її продаєте одному. Чи то ж по правді? Продайте чи дайте по десятині, по дві тому, в кого землі мало або й зовсім нема, а не збагачуйте того, хто й так багатий. Чи громаді буде добро з того, що один буде дуже багатий, а другий дуже бідний? Тоді громаді добре, як у с і в достатках.
— Правда! Правда! —озвалися навкруги голоси.— Наче в око вліпив!
А Зінько, насмілений хвалою, казав палко далі:
— Кажуть, громада — великий чоловік. Треба ж, щоб у великого чоловіка й сила велика була, а то він буде малий. Хай же він не збувається своєї сили. Наша сила — земля. Коли вона буде в громади — буде й сила; коли ж громада її віддасть комусь, то свою силу змалить, а чужу вбільшить. Тоді великим чоловіком буде не громада, а хтось інший, а громада буде в його попихачем. Хто хоче зробити громаду попихачем — хай продає землю, хай підпалює громадську хату! Оце й усе!
Зінько зійшов із східців у стовпище. Громада мовчала, на хвилину притихши. Всіх уразили Зінькові слова. Помалу почав озиватися то той, то цей:
— А що ж, хіба й не правда?.. Вони на нас скоро верхи їздитимуть!.. Не можна їм попускати!.. Не треба продавати!.. Не хочемо!..
Озивалося все більше й більше. Вся громада вже гула, як бджоли в улику. Тим, хто за горілку згоджувався стати за Дениса, тепер сором було згадувати про це. Та й хто сидів у неволі в Дениса чи в його полигачів, забув на ту мить про те. Кожний почувався громадянином. Кожний розумів, що він тут має силу, і любо йому було це почувати. Денисові полигачі мовчали, а голосно озивалися прихильники громадські. Зінько й товариші ходили проміж людьми і додавали їм ще до того, що вже було казано.
— А цитьте ви! Слухать! — зикнув з усії сили старшина.
Громада вщухла, дослухаючися, що він іще скаже. Але загомонів не він, а Денис:
— Коли не хоче громада продавати, то я за свої гроші й деінде знайду,— плакати не буду. Тільки вже як громада до мене, так і я до громади. Нехай уже тепер ніхто не ходить до мене по землю, та й тим не буду далі ждати, хто мені гроші винен. От що!
Проказавши це, відійшов назад і сів на рундуці на ослінчику. За ним виступив Рябченко:
— І по-моєму, громада не по правді робить з Денисом Пилиповичем. Коли так, то й я слідком за їм: землі нікому не дам і з позичками царамониться не буду.
— Та вже й я не інак робитиму,— озвався Остап, а за ним і Денисів тесть Манойло, а за Манойлом — Сучок.
Всі ті похвалки падали на громаду, як довбня волові на голову. Голова запаморочувалась.
— От так, як зараз казано,— так і я робитиму з вами! — гукнув Копаниця.— Чули?
А вони це так добре чули, що відразу не знать де й поділася вся та смілість, той громадський запал, що тільки оце зараз охопив їх. Стояли похнюпившись, і кожен думав про те, скільки він винен Денисові чи кому з його полигачів, де він візьме грошей, щоб вернути ту позику, в кого він братиме восени землю, куди віддасть на пашу товар...
— Чули? — гукав Копаниця.— Коли не позакладало, то тепер бачите, куди треба завертати! Отже, хто хоче продати Денисові Пилиповичу Сивашеві землю — зоставайся там, де стоїш, а хто не хоче — виходь ліворуч за

читати