Завантажити

гуляли повесні в ящура, а то на скотину моровиця буде.
— Пху, чорт батька зна що! І за дідів, і за прадідів наших гуляли в ящура, та й не було нічого скотині, а тепер маєш: уже й того не можна! Що ж це за напасть така? — сердилися люди.
— Не розсуждай! Коли пишуть, спольняй, і більше нічого! — гримнув старшина.— Продольжайте, Семене Семеновичу!
— «Предписание господина станового пристава первого стана от 15-го мая сего года за № 2734 о немочении конопли в реке... под угрозою штрафа в два рубля, для чего копать бассейн, собрав на этот предмет по двадцять коп. с двора».
— Чуєте? Щоб конопель не мочили в річці, а то штрапу два карбованці!
— Та де ж ми будемо мочити? Оце лихо! Хіба ж нам без конопель жити? — почулися голоси.
— Не вигадувать! — гукнув старшина.— Сказано не мочить, дак не мочить! Спольняй, і більш нічого! Як зберете по двадцять копійок з двора, то тоді волость дозволить мочить, де хочеш.
— А що там іще сказано копати? — допитувався хтось.
— Нічого не копати: знеси на волость по двадцять копійок з двора та й мочи, де хоч, а не принесеш — штрап і в холодну! — відказав Копаниця.— Продольжайте, Семене Семеновичу!
Семен Семенович іще чимало «продольжал», вичитуючи і про те, щоб заплатити земству гроші за пожарку, і про те, що «розіськуються беглі рештанти», і про всячину іншу, але всі слухали це мало, більше пускаючи крізь уха, бо добре знали, що не про це їх сюди покликано. Врешті, як уже все попрочитувано. Копаниця спитав писаря:
— А що, Семене Семеновичу, більше нема ділов?
— Нема, усе.
— Ну, дак і додому можна... А втім, стривайте! — припинив він громаду, мов тільки тепер ізгадавши те, що хотів казати.— Ще одно невеличке діло є... От ви знаєте, що у нас є пересельські наділи... Ми за їх громадою платимо поземельне і всі відбутки відбуваємо, а за що? Бог його святий знає! Чи не краще було б нам узяти та продати?..
— Продати! продати! — зарепетували з усієї сили Денисові прихильники, але зарепетували занадто рано, бо Копаниця зараз же гримнув на них:
— Цитьте ви! Дайте сказати!.. Бачите: якби найшовся добрий чоловік та продати йому, то був би нам бариш, а тепер маємо саму втрату. Ми б на ті гроші могли що добре зробити. Як ви про це думаєте, люди добрі?
— А яку ж. ми маємо втрату,— задзвенів із громади Зіньків голос,— коли ми тую землю наймаємо і тими грішми і всі оплатки відбуваємо, ще й зостається?
— Хто це говорить? — зикнув Копаниця.
— Я! — промовив Зінько, виступаючи з громади.
— І я! — виступив за їм Карпо.
— Та й я! і я! — озвалися один по одному Васюта, Грицько, Дмитро, Михайло, Савка і ще кілька голосів із стовпища.
— «І я! і я!» — перекривив старшина.— Роз'якались як! А ви ж по чому знаєте, що ще й зостається? А може ж, іще й не стає?
— А по тому, що Денис платить за десятину більше, ніж із тієї десятини оплатків іде,— сказав твердо Зінько.— Хіба не так! Хіба цього не записано в книгах? Коли не записано, дак треба довідатися, куди ті гроші йдуть.
Старшина побачив, що наскочив на слизьке, і зараз звернув убік:
— Гроші всі цілі і записуються куди треба,— ти мені того не розказуй! Як ти можеш казать, що гроші кудись діваються? Мені вся громада вірить, мені все начальство вірить, а ти мені смієш казать, що в мене гроші пропадають! Та я тебе зараз у холодну закину!

— Стривайте-бо, не так швидко закидайте! — відказав спокійно Зінько.— Я не казав, що у вас гроші пропадають, а це ви сказали, що не стає грошей на оплатки, дак я й хочу знати — куди ж вони йдуть?
— Я кажу тільки,— перепинив йому старшина,— що вигодніше громаді ту землю продати та мати з грошей процент.
— Вигодніше! Вигодніше! — зарепетували Денисові прихильники.— Продати!.. Аби чоловік добрий знайшовся!..
— Та є такий чоловік,— гукнув старшина.— Он Денис Пилипович, мабуть, купив би.
— Гаразд!.. От і добре!.. Продати Денисові Пилиповичу!.. Продати!..
— Не продавати! — гукали з другого боку.— Не хочемо!.. У нас скільки безземельних!.. Краще їм частками роздати... Не хочемо й наймати більше Денисові, не то продавати!..
Зчинився такий галас, крик, що мало що можна було й розібрати. Справа була вельми важна й пекуча, і через те всі були дуже роздратовані. Говорили всі враз, то до гурту гукаючи, то двоє-троє сперечаючись проміж себе. Денис тим часом опинився вже на рундуці біля старшини. Там уже стояли і Остап, і Рябченко з Сучком, і все інше їх товариство. Вони говорили до старшини та до тих людей, що поблизу їх стояли. Карпо, Васюта, Грицько ходили поміж людьми, підбурюючи їх, щоб не продавати. Зінько тим часом протиснувся до рундука й помалу, серед натовпу, зіходив на східці.
— А годі вже вам галасувати! — гукнув старшина.— Слухайте, що скаже Денис Пилипович!
— Цитьте! Цитьте! Слухайте! — почали люди спиняти самі себе, але інші кричали навпаки:
— Не хочемо його й слухати! Не треба!.. Так позмагалися ще якийсь час, аж поки таки все втихомирилось. Денис викашлявся й почав:
— Господа хазяїни! Я не

читати