Завантажити

КОЛО-1

Хіба воскресати – то примха лише для земних?!..
Волові – людське, а людині – волове і Боже.
Каміння летить, мов прокляття, збиваючи з ніг
тебе і мене… Ми – на конях, котрих не стриножать
ні люди, ні сили – оті, що з громів та вітрів,
ні водні стихії – оті, що потопами правлять...
Каміння мовчить, ніби стрілки старих дзигарів,
розлука була – як найважча камінна розправа.
Ми знову у цій – не позаздрять! – застиглій імлі
ланцями прив’язані – не розірвати без крику.
Кривавиться світ, на холодній від смерті землі
дороги криві – надзвичайно печально і прикро…
Але воскресати – у себе самих чи… куди?!..
Ми – тут, на порозі, ми тут – безпорадні і рідні…
Людині – людське… Із райського саду плоди
насправді були непотрібні…


КОЛО-2

Чи розірвеш це коло – як світ тобі коловоротиться?..
По мені – чи димітимуть ладаном, ачи недопалком?..
Чи свічки по мені будуть плакати, чи Богородиця
виливатиме сльози іконні – доскону – потопами?..

Дивна участь твоя у цій грі – пильнувати обітницю,
цілувати вуста, що – за морем, що морем посолені…
Подивися: луска у русалки воістину світиться, -
може, місяцем повним русалка безжально попсована...

А ти хочеш торкатися тіла такого гріховного,
до вінця її вести, весілля гуляти на згарищі…
Чи розірвеш це коло – в якому душа моя схована,
у якому, коханий, без тебе так боляче?.. Гаряче...


КОЛО-3

Не долітають до тебе тепер ні листи, ані ластівки,
ані цілунки – зітліли в тілесному соромі…

Скоро приїдуть свати і солодким поласують,
скоро бояри плистимуть по Чорному морю.

Нам би одразу – у гріх, хай би гості пробачили
втечу із храму, знекровлену постіль в коморі…

Коло стискається – станеться диво небачене –
скоро бояри ітимуть по мерзлому морю…

Руки старих коровайниць відчутно теплішають –
тісто міситимуть – в Бога проситимуть сили…

Тільки весільний рушник поки виткаю-вишию –
довгий такий – через море – устигну посивіти…



РОЗДІЛЕНЕ

А бодай би розп’яття мого не торкнулась твоя сліпота,
хай задимлені хмари – за кожне діяння – заплатять.
Ми розірвані вже. Розійшлися по вутлих світах
два шляхи, наче шви на тонкому дитячому платті.

Гейби в пекло упали і стало усе навпаки,
гейби ріки вина мимохіть спалахнули багряним…
Геть від тебе іду і боюся не дати руки,
як тобі під ногами земля розверзатиме рани.

Я так само – полин, над яким ще гуляє імла,
я так само – снігур на холодному пагіллі часу.
Пригадай: а колись золотою сльозою була,
твоїм щастям була, що не встигло іще розпочатись.



ГІРКЕ

Не терпкою сльозою, а терном мене проведеш,
залишивши на Чорному Острові – в чорному платті.
Та нічого… нехай… Може, в пеклі зустрінемось теж –
передчасно за гріх на одному хресті розіп’яті.

Може, в пеклі так само чиясь не здригнеться рука,
поржавілих мечів не схотівши ні “до”, ні “опісля”,
Бо прощення твоє – ніби ніж у руках м’ясника,
бо прощання моє – збайдужіле, безмовне, безслізне...

Тож – до пекла, чи як там… до вічних гарячих глибин!
До прозріння такого, коли, утомившись грішити,
ти покличеш Його, аби взяти шматочок один
того світу…


ЄДНАЛЬНЕ

Луплять горошини часу по вікнах, тікаючи долі,
мов катафалки – до раю, запряжені довгими снами.
Поміж церквами мого, ніби прадід, старого Подолу
світ поночілий до рештки випльовує пам’ять.

Ні, не народження це, а нарешті прозріння – достоту,
Боже, мій гріх засолодкий, аби його ТАК відпускати...
Вперто іду, залишаю спасіння на потім
а чи – назовсім… себе – у тобі розіп’яту…

Лиш дочекайся мене – попри сни і дощі, і тумани,
попри фатальний кордон, що роз’єднує дійсність і мрію.
Я долечу. Я воскресну. І повнею стану –
понад церквами Софії…



ВТЕЧА

Іще шабля моя не убила ні скіфа, ні римляна,
потойбічні сніги не торкнулись Балкан і Карпат,
а вже коні летять – візники їх за віжки притримують,
наші коні летять, щоб уже не вертатись назад.

«Хай не згадують нас, хай забудуть, - шепочеш, - навіки».
Скам’янілих богів оминаємо: «Їм не молись!».
Де учора були – там прозоряться сльози на вікнах
і зривається крик, летячи в затуманену вись.

«Хай згадають, - кажу, - бо кого ж, як не нас, їм згадати?»
А розлючений вітер зриває плащі із рамен.
«Ти до мене тулись – аби грому небесне розп’яття
не злякало тебе в цей направду просвітлений день».

Іще трохи, терплю, за терпіння дається сториця,
а мені хоч би грам, хоч би крапля – з криниці води...
«Хай не згадують нас – наші думи, молитви і лиця».
«Хай згадають усе – бо для чого ж лишали сліди?».

Іще шабля моя не убила ні скіфа, ні римляна,
потойбічні сніги не торкнулись Балкан і Карпат,
а вже коні летять – візники їх за віжки притримують,
наші коні летять, щоб уже не вертатись назад.


ВІДМІРЯНЕ

Погасло світло в світі. І лишень
одна стара, схилившись над свічками,
до ранку просить в Бога інший день –
легкий, мов сніг, важкий, мов сивий камінь.

Ні, не Сівілла, Господи, впізнай –
вона ж слізьми кропила твої рани!
Коли Ти йшов,

читати