Завантажити

кричала в спину: «Най-
дорожчий мій!»
А Ти... а Ти не глянув.

Тепер дивись, як тане її ґніт,
як гасне світ, як віра йде до краю.
Стара сидить. І хочеться мені
сказати їй: «Ідіть, Він Вас чекає...»


ДОРОГА

Треба далі іти, а ти вклякла, прикута стоїш
до чужої землі, де вином заливають похмілля.
Пахне зіллям тобі: чи полин, чи євшан, чи спориш...
Пахне зіллям тобі – ніби вдома в Зелену неділю.

Озирнися, гукни – може, хтось заблукав, як і ти,
а удвох таки легше – не лише іти, а й терпіти.
Ти мовчиш, а між тим – сходить місяць новий золотий,
півобручки – в траві, що так само згоріла, як літо.

Треба далі іти, але сили – уже на межі.
Ти – зміліла ріка, що нікуди із себе не витече.
Тільки перш, ніж вмирати, дорогу свою покажи.
Цього вистачить.


ПАВУК

«Я - найкращий», - прорік, ніби громом розверз небеса
сам Господь. І земля під ногами в стократ почорніла.
«Ні, не так! - на мій крик вороння налетіло. – Не за
хижі сіті тебе твої бранки безтямно любили!»

Просто вірили – чуєш, бо віра сильніша, ніж бунт –
обіцянкам твоїм – про любов твою обітовану.
Ні для кого із них ти насправді найкращим не був,
ланцюги золоті поманили сильніше, ніж дана

клятва Богу – ота, про кумирів… Згрішили таки –
сотворили тебе і повірили в тебе, як в Бога.
І відтоді ніхто не вбиває страшних павуків.
Цілий світ – їхня сіть. І не має спасіння від того.

НАПЕРЕДОДНІ

Ми – не найманці навіть, ми просто іще ненавчені,
не навчились нічому, схотіли на віниках ввись...
Бо ж імперія зла спромоглася на вигадку, наче ми
не самі, а чиїсь, а з чужинцем навіки злилИсь.
Нам цю пІтьму руками ніколи розтяти несила,
далі йти і спіткатись – одвічне прокляття і гріх,
але ж вірили в нас ті, що плоть, а не душі, палили –
там, де схід і де захід – в багаттях уже «несвоїх».
То куди ж ми задивлені нині, куди ж ми…
куди ж ми, земляче?
Скільки крові іще буде пити земля, скільки пут
розриватимуть ті, котрим нині і прикро, і лячно
за країну, в яку знов ненавчені, Господи, йдуть?..


ОПІСЛЯ

Із придворними псами миліше, ніж з нами, авжеж? -
заховали у сутінках сутність свою вовкулачу...
Вже нічого не значить ні дім, ані дим від пожеж,
занапащений день у безчассі – нічого не значить.

Упаду на розтерзану – земле, чому не кричиш?! –
і проситиму сил – аби місяць вхопити руками –
хай холодний, мов камінь, постане, вогню гарячіш,
і у світлі його хай покаються Юда і Каїн.

Навіть так: коли треба, зубами – з корінням – полин
вириватиму! Хліб, наче пам’ять про голод, посію...
Мій месіє, зумій, підведи із затерплих колін
тих, котрі – твої пси, вічні пси твої...
Чуєш, месіє?!


ВЖЕ ТЕНЕТА...

Вже тенета важкі опустились на схід і на захід,
вже постала над нами потворна чужа нагота,
але правда ще є – вона прагне себе прив’язати
до зневірених душ, розімкнувши їм очі й вуста.

Озирніться назад – ваші прадіди сіяли жито
і життя віддавали за «бути», а не «забуття».
Як же можна тепер в їхню кров уливати отруту,
коли з кров’ю здобуто отой, що підносите, стяг?

Й не відтяти вам рук, бо ж ганебно – незрячих карати.
Тільки віри – на крихту, а правда пішла по світах...
Нас багато було, нас, напевно, і досі багато –
у тенетах важких, де панує чужа нагота.

ПОДОРОЖНЄ

Між галуззям і домом півколо зіниці сія –
Боже око задивлене в ніч, що, немов фотокартка
зі старого альбому – неспалена пам’ять моя –
ухопившись за вітер, збирається знову тікати.

Неприручений сон, нестриножений кінь під вікном,
якось це по-злодійськи – валізу на ніч лаштувати.
Та не знати, на жаль, чи до завтра дожити дано
тим, котрі вже давно розпалили в дорозі багаття

і чекають на мене, гадають: прийду – не прийду,
і, запаривши чай, гомонять про минуще і вічне.
Вирушаю у ніч – заки ще не прокинувся Дух
Мого Дому, а з ним – невимовний, безвихідний відчай.


ЧУМАЦЬКЕ

Видивлятися – до сліпоти – за шпарину – у сутінь –
може, образ жаданий постане з нічного жалю?
Я ще тут, я не йду, я не кваплюсь приймати отруту
з рук чужих, з рук твоїх, з рук, що їх
так безбожно люблю.

Чи окликнеш – коли, півжиття на рамена поклавши,
до крайнеба брестиму (так сіль перевозять святі),
чи повернеш, як завше, чи, може, забудеш назавше,
вмить піддавшись спокусі – безмежній своїй самоті?..


СУМНІВ

Те подвір’я давно заросло бур’яном-пирієм,
йде до осені час, упокорений в тужному леті,
і до тебе: «Бувай, може, якось на іншій планеті
стрівшись, вип’ємо чаю – за інше прозріння твоє».

Розтає, розтікається весен прожитих тепло,
пломеніє крайнебо в полоні нового зеніту, -
рветься нитка – і ти
не чекаєш наступного літа,
сумніваючись вже: чи життя таки справді було?..



АНТИМІФІЧНЕ

На гілці золотій зотліє міт –
нема дощу в долині Персефони.
Та все одно – у пекло чи в Аїд
підземний бриз – рингтон на телефоні –
гука мене...
- Коли минемо Стікс,
скажи, чи ти... любитимеш так само?..

Потойбіч брами –

читати