Електронна бібліотека/Есе

Спорудження залізничної станції (1931)Дебора Фогель
«Акація квітне» (1932)Дебора Фогель
Квіткові з азаліямиДебора Фогель
ПубліцистикаДебора Фогель
Мавка і БерсеркГанна Заворотна
Втеча до морокуІгор Скрипник
Із майбутньої книгиВасиль Кузан
Доторкнутися до кумираЄвген Баль
Азовські сомикиЄвген Баль
Меридіани штурмана БаркаЄвген Баль
З книжки «Глінтвейн дорогою на Говерлу»Василь Карп’юк
Нічні голосиОлег Янченко
Майже елегія. Зі збірки «Елегії острова Патмос»Олег Короташ
Моя Венеція. Зі збірки «Поет без імперії»Олег Короташ
Політ над містом. Зі збірки «Поет без імперії»Олег Короташ
"найрідніша цей зачумлений вигуком вірш..." Зі збірки «Поет без імперії»Олег Короташ
Елегія Маяковському. Зі збірки «Поет без імперії»Олег Короташ
Блюз біженців. Зі збірки «Бордель для військових»Олег Короташ
Елегія зла. Зі збірки «Бордель для військових»Олег Короташ
«– А давайте надамо німому слово, –». Зі збірки «Бордель для військових»Олег Короташ
Денний чай у Лондоні. Зі збірки «Бордель для військових»Олег Короташ
dasein. Зі збірки «Бордель для військових»Олег Короташ
Пластика. Зі збірки «Бордель для військових»Олег Короташ
Це твоя п’єса, мабуть... Зі збірки «Бордель для військових»Олег Короташ
творити мовчання. Зі збірки «Бордель для військових»Олег Короташ
Сієста. Зі збірки «Бордель для військових»Олег Короташ
ВтечаГанна Заворотна
Постійність пам’ятіІрина Ликович
ЧічкаМихайло Трайста
Поле крові. Іловайськ. Фрагмент роману «Трьохсотлітня Голгофа. Фавор»Катерина Мотрич
КРИГА СТАРОЇ ПЕРЕПРАВИОлег Янченко
Зі збірки «Вірші про все і ніщо» (2017)Петро Гнида
Уривок із роману «Пісня цапів»Олег Андрішко
Завантажити

1

Мікроавтобус: білий «Мерседес», перебудований з пасажирського на вантажний. Час: десь між сьомою й восьмою вечора. Водія звуть Міша, йому під шістдесят, і він постійно намагається увімкнути музику. Авто летить по шосе, спека стоїть неймовірна, вікно зламане й не відчиняється.

Час до часу я повертаю голову і бачу позаду себе закриту труну. Ми в’їжджаємо у межі Львова з боку Стрия. Назар Гончар повертається додому. Тепер – востаннє.

2

Остання есемеска, котру я отримав від Назара: «Стрий позаду. Ужгород – за розкладом – о 21.02». Він приїхав до Ужгорода львівською електричкою у середу, 20 травня.

Потягів насправді значно більше, ніж нам здається. Є поїзди, котрими їдеш засмучений, а є ті, у котрих нічого не відчуваєш і відразу засинаєш від втоми. Є й такі, котрі одного разу привозять тебе до міста і в тому місті ти оселяєшся назавжди, а є й інші, котрі везуть тебе з однієї рідної тобі землі до нової, котра ще лише має стати для тебе рідною. Існують потяги, в яких їдеш сам, у деяких їздиш великими компаніями; в одних тобі зимно, а в інших – аж зашкалює від спеки. В одних поїздах ти їздиш через необхідність або через потребу, а в інші сідаєш з відчуттям щасливого очікування чогось нового, на яке ти чекав давно. Деякі потяги нічні, як привиди. Цілком імовірно, що десь є потяг, в якому твій батько вперше їхав до твоєї мами. Можливо, саме зараз, у цю мить котримось потягом до тебе хтось їде. А є поїзди, котрі привозять тебе востаннє, в останнє твоє місце чи місто, в останнє твоє існування.

На пероні нас були п’ятеро. Коли електричка прибула, ми гучно відкоркували шампанське. До Ужгорода приїхав Назар Гончар.

3

Одразу ж на вокзалі всіма вирішено не їхати спочатку до хати, а зараз же прямувати на перегляд футболу. В той вечір донецький «Шахтар» грав із німецьким «Вердером».

Розташувавшись за пивом в одному з ужгородських ресторанів, ми намагалися один до одного докрикуватися: шум стояв неймовірний, звідусіль кричалося і співалося. Періодично виходили курити і вже тоді розповідали якісь небилиці чи анекдоти; одного разу навіть помінялися сигаретами: Назар свої робив сам – з голандського тютюну і спеціального паперу, я ж курив прості й буденні, котрі можна купити на кожному кроці.

Під час другого тайму Назар здивував мене питанням: «А хто грає?». Виявляється, футболом він не цікавився зовсім, а просто захотілося побачити як футбольна феєрія відбувається в Ужгороді. Коли в матчі забивали гол, писав синові есемеску.

Але футбольний фан проявився у ньому в кінці поєдинку. Ми саме стояли осторонь від усіх, біля вікна, й говорили про щось своє, коли прозвучав фінальний свисток. І одразу ж все це навколишнє кодло почало кричати й стрибати, і в один момент я побачив, що і Назар вже застрибнув на якусь лавицю і нестримно кричить, цокаючись своїм пивом із незнайомими, але такими веселими, людьми. Всюди стрибалося і від цього рябіло в очах.

 

«я мерехчу

ти – мерехтиш

світ – мерехтливе мереживо»

Цей Назарів шляґер актуальний завжди.

Втомлені ми прийшли до хати і повкладалися спати.

4

У той чорний четвер прокинулися о восьмій ранку. Поїли холодного борщу, котрим нас нагодував Сашко Гаврош. Я побіг до університету залагоджувати останні справи перед початком творчої зустрічі з Поетом. Назара забрав письменник Михайло Рошко і повіз автом на каву, а потім – одразу – до університету.

Залишалося ще десять хвилин до десятої, коли вони приїхали в університет, тож ми з Назаром пішли курити в «Кабінет міністрів». «Кабінетом міністрів» називається чоловічий туалет філологічного факультету Ужгородського національного університету – мовляв, на цьому факультеті так мало хлопців, що всі вони ходять поважні, як міністри.

Прозвучав дзвоник на другу пару і ми увійшли в аудиторію. На зустріч з Назаром зібрався четвертий курс філфаку: через рік, на п’ятому курсі, вони вивчатимуть Назарову і взагалі «Лугосадівську» творчість в екзаменаційному курсі сучасної української літератури. Назар Гончар привітався і розказав студенткам про те, що востаннє тут, в Ужгороді, був двадцять чотири роки тому разом зі своїми побратимами Іваном Лучуком і Романом Садловським.

Та аудиторія – на сонячній стороні, парило неймовірно, в той день термометр показував понад тридцять градусів.

5

З нами до аудиторії прийшли закарпатські поети Сергій Федака і Лесь Белей, вони сиділи на перших партах. Ми з Назаром сіли попереду і після мого короткого вступу він почав читати вірші. Читав коротко, більше відволікаючись на передмови до віршів і автокоментарі. Це читання видалося дуже веселим, Назар читав веселі вірші, сам з них кепкуючи, я ж на правах модератора жартував із його розтягнених до неможливості автопередмов: ми багато сміялися, було добре і файно.

В якийсь момент мені прийшла есемеска – писала знайома дівчина з цього курсу. Дослівно вона написала таке: «Зроби щось з ним». Кажучи чесно, я не цілком розумів що саме і з ким я маю вчинити, тому так і відписав: «З ким?». Отримав відповідь: «З поетом». У той час в аудиторії сиділо троє поетів: Сергій Федака, Лесь Белей і автор цих рядків, а один поет – Назар Гончар – стояв і читав вірші, тож своїй знайомій я змушений був відписати знову питанням: «З яким?». За лічені секунди прийшла її відповідь: «З Гончаром».

І тут я потрапив в інтелектуальну пастку. Я давно знав, що ніяк не можу собі дати раду з цими четвертокурсницями, нічого з ними не виходить і вже, вочевидь, не вийде, але ці її питання завели мене у глухий кут. Я сидів біля Назара на стільці, п’ючи мінеральну воду, і жодним можливим чином не міг допетрати: що ж саме я маю зробити? І, власне, чому я маю щось з ним робити, хіба щось не так? Відписав їй: «Чому?». І отримав відповідь: «Бо мені смішно».

О Боже, і тут я зрозумів, що ми сидимо в університеті обласного центру найзахіднішої області нашої безмежної країни, сидимо на найвищій точці цього міста – на так званому БАМі, невеличкій горі біля словацького кордону, сидимо на філологічному факультеті, перед нами сидить четвертий курс, той самий, з яким я собі ніяк не можу дати ради, періодично закохуючись у якусь його представницю і завжди безрезультатно, що за вікном тридцять градусів тепла, а всередині – ще на п’ять більше, що все це неймовірно гарно, що нам направду все вдалося, і що ця зустріч чудова, і саме в цей момент, коли я все це враз розумію, починаю сміятися. І починають сміятися всі.

Аякже, це четвертий курс, з ними їхня викладачка, до них прийшов класик української поезії і читає їм вірші, і їм смішно, але вони не можуть сміятися, бо це університет, бо поезія – загалом серйозна штука, і тут сидить їхня викладачка, і в наступному році про творчість цього поета вони розповідатимуть на іспиті, і взагалі цей класик просто вийшов до них з портрета у книжці, і їм через все це страшно. І їм смішно.

А я відписую їй: «Смійся, так і було задумано».

Вірмо у те, що в Усьому є свій задум і замисел, і будьмо покірні йому.

6

Свій півторагодинний виступ Назар завершує фірмовими «звуками» у віршах, дівчата фотографують його на телефони.

Все вдалося, всі у чудовому настрої. Ми виходимо з аудиторії, на якусь хвильку заходимо до «Кабінету міністрів», куримо і сміємося.

Вирішуємо йти обідати і пішки спускаємося з університету до ресторану. Назарові й мені хочеться пельменів, ми їх замовляємо, але є лише три порції, тому ділимо їх між собою. Замовляємо для Назара ще місцеві страви – човлент і бограч, йому смакує. Крім мене й Назара, з нами Лесь Белей і Сергій Федака.

Нам весело й добре, ми кепкуємо з філфаківських дівчаток з їхніми телефонами, Назар на наше замовлення ще раз видобуває з себе «фірмові» звуки. Так триває приблизно годину, Лесикові треба йти здавати дипломну роботу і він нас покидає. Мені треба йти на телебачення й писати сценарій до прямого ефіру, в якому я незабаром маю брати в Назара інтерв’ю.

Але Назар пропонує йти до води: як уже казано, спека стоїть неймовірна, хочеться прохолоди. Ця ідея всім настільки подобається, що ми одразу ж не просто йдемо, а беремо таксівку й вирушаємо.

Для Назара Гончара ця дорога – остання.

7

Їхали ми недовго – туди пішки йти хвилин з двадцять. Але в машині зав’язалася розмова чи, властиво, продовжилася: про риму як випадкову чи передбачену й бажану сутність. Усі погодилися, що однією з найкращих, найболючіших рим є надзвичайно проста, але в той же час містка рима: «рядок – курок».

Такий собі причинно-наслідковий зв’язок.

Саме так.

«Рядок – курок».

8

Озеро, котре називають «ужгородським кар’єром» - досить велика водойма, утворена штучним способом: легенда каже, що колись тут був промисловий кар’єр, де видобували камінь, але одного разу докопалися так глибоко, що пішла вода, котра й утворила цю водойму всього за кілька хвилин. Кар’єр має кам’янистий високий берег і всього декілька пологих спусків.

Ми підійшли до озера, роздягнулися і, не гаючи часу, зайшли до води. Людей навколо було багато, чоловік п’ятдесят, переважно молодь. Описати температуру води словами – марна справа, можна назвати її «літньою», або сказати, що зайшовши до неї жодного холоду чи – але це вже зовсім образно – мурах шкірою ми не відчули. Ми з Сергієм Федакою одразу поплили, у Назара було інше бажання – охолодитися, тож він кілька разів присів у воді, раз-другий пірнув і залишався на відстані приблизно двох-трьох метрів від берега, де глибина води сягала йому грудей.

Ми з Сергієм плавали приблизно три-п’ять хвилин. Я оглянувся і хотів очима знайти Назара, але його ніде не було: ні на березі, ні у воді. І аж раптом я розгледів «їжачок» - щось темнувате напівкруглої форми приблизно на півтора сантиметра піднімалося над рівнем води, а навколо плавала невелика кількість піни жовтуватого кольору. Я підплив і побачив, що «їжачок» - це маківка Назара, тіло якого лежить на поверхні води обличчям донизу.

Я підняв його голову і почав волати про допомогу, але жоден козел не стрибнув до води і не підплив до нас.

І та мить, коли я однією рукою взяв Назара під руку, а іншою піднімав йому голову, допомагаючи собі пливти лише ногами, і ми вже разом пішли на дно, та мить, коли все навколо очей стає ніжно-зеленим, та мить, коли ковтаєш таку солодку й невагому, здається, воду, та мить – так, ота безжальна, безкінечна мить, та безвихідна, невмолима, безпомічна мить, та всепоглинаюча темна вічність – десь в іншому вимірі, чи просто десь, але мені здається, що та мить триває – досі.

9

Перекидування через коліно, масаж серця, штучне дихання. Потім скелястим берегом Назара витягувало п’ятнадцять чоловік – піднімаючи по сантиметру, передаючи з рук в руки. Розтин показав, що в легенях немає води, натомість виявив хворе, навіки зупинене серце. Серцевий напад – це коли серце падає у безодню. Або в небеса.

Той, хто натискає курок, чи Той, Хто Натискає Курок, або той-хто-натискає-курок - знає, для чого він так зробив. Він знає, для чого нам даровані народження, Життя, Любов, Поезія. І Смерть.

Смерть як остання інтимність.

Партнери