Завантажити

Я – кілер. Це не означає, що так було завжди. Кілером, звісно, я став, а не народився. Це поетами народжуються, а кілерами і прозаїками стають. Напевно, коли мене зловлять, всілякі психологи й іже з ними намагатимуться відкопати в моїй душі, в моєму минулому щось таке, з чого виросло моє бажання вбивати. Але воно ніколи не виростало, воно просто з’явилося.
Я вбивав і вбиваю не для задовлення, а з потреби, з необхідності. Вперше це сталося не так давно, всього вісім років тому. Тоді мені було шістнадцять. Тоді я був просто вбивцею, бо вбивав тільки тих, кого хотів. Потім, коли вже мав визначитися з фахом, роботою й таким іншим, то вирішив, що нічого краще робити я не вмію, робота мені подобається, вона неодноманітна, цікава, непогано оплачувана, і – головне – не вимагає від мене працювати з восьмої до шостої. Все простіше: вбив – і вільний.
Пам’ятаю першу жертву. Це був чоловік років тридцяти п’яти, охайно вдягнений, з м’якими рисами обличчя, із залишками русявого волосся на майже лисій голові, спортивної статури, метр вісімдесят зросту. Думаю, він навіть був непоганою людиною. Зрештою, мене це не цікавило. Я вбивав і вбиваю не за моральними критеріями. Зовсім. Я вбиваю тих, хто стає мені на шляху.
Жив я з батьками на розі вулиць Петлюри і Вернадського, у п’ятиповерховому будинку на третьому поверсі, квартира 47. Сім’я моя була цілком звичайною, нічим не відрізнялася від інших: батько – бухгалтер, мати – вчителька, запої батька і безкінечні материні розмови по телефону, святкові речі на Пасху і обов’язкові походи на похорони родичів, сусідів і колег по роботі всією сім’єю, бо так годиться. У мене була окрема кімната і я намагався перетинатися з батьками якомога рідше, так, для підтримки миру.
На сходовій клітці, крім нашої, була ще одна квартира. Там жила пані Люба зі своїм чоловіком, котрого застати вдома було майже неможливо, у нього була якась дивна робота і він весь час подорожував, ну, тобто був у далеких відрядженнях. Я розповідаю це тільки тому, що цей факт – чи не найважливіший для всієї моєї оповіді.
Я вже вчився на першому курсі університету, інженерно-технічний факультет, всі діла, мав бути програмістом у майбутньому. До речі, попри всі свої заморочки, університет я таки закінчив і справді можу працювати програмістом, якщо захочу. Але я не хочу, бо я – кілер.
Вперше я вбив банально. Так може вбити будь-хто, потрібна тільки сила волі і мужність. Той чоловік, якого я вже описав, мав ім’я Микола, і час від часу навідувався до пані Люби. Приходив десь о шостій вечора і перед одинадцятою зникав. Я не можу точно сказати чим вони там займалися, але, думаю, не віники плели і не рушники вишивали. Мої сумніви підживлював ще й той факт, що приходив Микола тільки тоді, коли чоловіка пані Люби не було. Не знаю чому, але я почав ревнувати. Років з дванадцяти мені подобалася пані Люба, зрештою,як і більшість жінок у нашому під’їзді, будинку, мікрорайоні. У кожній жінці було щось неймовірно викличне, сексуальне, прекрасне. З багатьма з них я провів незабутні хвилини у мріях. Я прокидався і засинав з думкою проо те як котрась з них тихо підходить до мене на вулиці, тицяє в руку папірець, на якому записані час і місце. Я приходжу туди і вона починає роздягатися: повільно, але нітрохи не соромлячись, весь час дивиться на мене і, оголюючи одну за одною частини свого прекрасного, сніжно-білого пухкого тіла, щоразу питається: «Тобі ж подобається, правда?». А потім вказівним пальчиком підкликає мене до себе й кладе мою руку собі на груди, стискає моєю долонею свої сосці, притискається до мене, опускається на коліна й починає розстебувати пасок, дивлячись на мене. Я уявляв собі таке щодня.
Але минав час і більшість жінок припинили мене цікавити, щоразу зустрічаючи їх в сусідньому парку, магазині чи на вулиці, я помічав все нові й нові їхні вади: дурнувату зачіску, затовсті стегна, джинси з блискітками. Мовчу про зморшки і порепану шкіру долонь. Парадоксальна річ, яку я тоді з подивом для себе відкрив: дорослішаючи, мені все більше подобаються молоді дівчата. Словом, у свої шістнадцять я вже пережив уявні романи з половиною жінок нашого міста і знову почав заглядатися на своїх ровесниць, а що вчився я вже в університеті, то вчащав до гуртожитків і раз у раз й мені перепадали якісь крихти з всесвітнього царсього столу розпусти і задовлення.
Проте пані Люба належала до тих, хто не давав спокою моїй уяві. Я постійно приглядався до неї, намагався непомітно торкнутися, а коли вона заходила до нас позичити сіль чи якусь дрібницю, я неодмінно мав з’явитися їй перед очі в самих джинсах чи – навпаки – тільки в футболці й трусах. Я намагався, щоб це виглядало невимушено, але щоразу пантрував за її поглядом: а чи зверне вона на мене увагу, чи зблиснуть її очі, чи почервоніє вона? Мені здавалося, що все це відбувалося, хоча потім, коли в нас з нею вже були стосунки, я так жодного разу і не дозволив собі запитати про це в неї.
Новий, грандіозний поштовх зацікалення нею

читати