Завантажити

жінки, з котрою я провів так багато приємних хвилин.
Настала зима, сніжило. Я натягнув на голову шапку, вдягнув рукавиці й впевненим кроком пішов до будки. В одній руці я ніс мішок, дуже схожий на поштовий, в іншій, схованій до кишені, у мене був шприц, наповнений снодійним. Я підійшов до будки, постукав у вікно, приязно посміхнувся, а коли двері відчинили – ступив крок уперед і блискавичним рухом загнав голку шприца у шию охоронця торгового центру. Далі зачинив за собою двері, роздягнув охоронця і нап’ялив його уніформу на себе. Тепер треба було тільки чекати. За двадцять хвилин мала з’явитися машина Сашка, він завжди приїздив на роботу пунктуально і вчасно, за місяць стеження я був у цьому певен.
О потрібній хвилині з’явилося його BMW, я натиснув кнопку і відчинив шлаґбаум. Сашко в’їхав на паркінг. Я вийшов з будки, зняв пістолет із запобіжника, підійшов до його машини і постукав у віконце водія. Сашко саме збирав речі у бардачку й на сидінні, готуючись вийти. Він глянув на мене і я усміхнувся. Він ніколи мене не бачив, тому справді мав сприйняти за охоронця. Сашко відчинив вікно, я ще раз усміхнувся і вистрелив йому в скроню. Він впав на сидіння збоку і навіть не ворушився. Я подумав і ще двічі вистрелив йому в голову. Далі відчинив дверцята, підняв скло, вийняв ключі і зачинив машину. Крові на вікнах видно не було, Сашко лежав під кермом на сидінні, тож його теж важко було помітити. Падав сніг, було холодно. Мені залишалося зробити тільки одне, що я власне й зробив: облив лобове скло й бокові віконця водою з пляшки, завбачно принесеної з собою. Через чотири-п’ять хвилин всі вікна мають покритися тоненькою смужкою криги, посіченою вигадливими візерунками, на неї нападає сніг і нескоро хтось здогадається, що в промерзлій машині на стоянці – труп.
Виходячи з паркінгу, я ще раз зазирнув у будку охоронця, забрав звідти свою сумку, його знову вдягнув в уніформу і вколов йому героїну. Тепер, коли він прокинеться, то точно нічого не пам’ятатиме. Його знайде тільки вечірня зміна, а в руці в нього буде шприц. Наркоманом він навряд чи стане, найбільше, що може статися – його випруть з роботи, але враховуючи те, що він взагалі міг би не жити, то це ще непоганий варіант. Я натиснув кнопку, підіймаючи шлаґбаум для автівок, вийшов з будки і зачинив за собою двері. Надягнув рукавички і пішов у снігову заметіль.
На тому й закінчилися наші відносини з Любою. Я невдовзі почав заробляти кілерством і зміг переїхати в іншу квартиру, жив сам. Батьки думали, що я пишу комп’ютерні програми і їх купує хтось закордоном. Люба, наскільки я знаю, знайшла собі якогось кавалера і вони живуть разом, все в них добре. А я став кілером. Я вже не вбиваю через піхву, хоча й далі вважаю, що саме вона є двигуном цього світу. Я вбиваю без емоцій і завжди по-різному, це моя робота. Я б не сказав, що мені подобається це заняття, але й відрази я теж не відчуваю. Я міг би й справді працювати програмістом, мати нормальне життя, може колись так і буде. Втім, навряд чи.
Бо я – кілер. Мені підходить ця справа, я створений для такої роботи. Нічого краще робити я не вмію, ця праця неодноманітна, цікава, непогано оплачувана, і – головне – не вимагає від мене працювати з восьмої до шостої, сидячи в якомусь дурному офісі. Все простіше: вбив – і вільний.


Грудень 2010,
Вентспілс

читати