Завантажити

козаків у місяці лютім виступив у Переяслав, щоб привітати там посланців московського царя, турецького султана, молдавського господаря й угорського князя. Всі ці державці, прочувши, якої міці набула Україна, хотіли запобігти ласки гетьмана, щоб з його допомогою досягати всякому своєї мети. Туди ж, до Переяслава, гетьман сподівався й комісарів од польського короля.

Разом з гетьманом переїхав до Переяслава й Чорнота, Галина ж з Христиною прибули туди тільки через тиждень і застали у Переяславі упорядковану Чорнотою хату. У тій хаті і оселилися молоді, знову пригадавши щасливі київські дні.

Не вспів гетьман як годиться упорядкувати для чужосторонніх гостей помешкання, аж ті почали вже прибувати. Щодня у Переяславі почалися зустрічі посланців з пальбою, і щодня ж відбувалися у гетьмана бенкети то з одними то з другим посланцем. Всі вони попривозили гетьманові й старшині подарунки, всі вихваляли лицарство козаків і заохочували Хмельницького до спілки з своїм державцем; посол же угорського князя прямо казав, що коли б Хмельницький з козаками допоміг його державцю стати польським королем, то був би гетьманом у Києві і з усією Україною по Львів та Галич незалежним князем.

Хмельницький з усіми був ввічливий, всім дякував і упевняв у своїй прихильності, сам же нетерпляче дожидав, що йому привезуть королівські комісари.

Нарешті й комісари приїхали; їх було четверо: старий київський воєвода Адам Кисіль, його син, князь Четвертинський та пан Мястковський. З комісарами прибуло ще кільканадцять панів, що складали комісаровський почет5.

З самого переїзду у Переяслав Чорнота щодня почав покидати Галину удвох з Христиною, бо сам мусив брати участь у гетьманських бенкетах і вітати разом з ним чужосторонніх гостей. Повертався він до хати пізно уночі, а як коли, то й світом, так що з дружиною мало навіть бачився. Проте наслідки такого життя були негарні: через два тижні Чорнота помітив, що його молода стала сумна і невпокійна.

Розуміючи, що Галині нелюбо те, що він лишає її самотню, козак почав заспокоювати дружину тим, що гості скоро роз'їдуться і тоді вони почнуть жити так, як жили у Києві.

Галина й сама розуміла, що військовий обозний не може зректися гетьманських бенкетів, і не це причинилося до її непокою. Причина була глибша, так що з нею молода жінка не знала, як змагатися. Лишаючись уночі самотньою, вона почала згадувати батька, уявляючи собі, як він мучається з її вчинку; та тільки цих своїх думок вона не хотіла виявляти своєму чоловікові, щоб він не подумав, наче вона кається з того, що вчинила, і ця самотність душі була причиною її непокою й журби.

Одного дня, виряжаючи свого чоловіка з хати, назустріч польським комісарам, Галина була трохи веселіша, ніж взагалі останнім часом.

— Дай Боже, милий, щоб ти повернувся з доброю вістю! — сказала вона, пособляючи чоловікові причепити щаблю.

— А якої б же ти вісті бажала, лебідонько? — сказав Чорнота, пригорнувши до себе гнучкий стан коханої дружини.

— Хотіла б, щоб сталася між козаками й поляками згода навіки. Щоб і ті, й інші були у свойому праві, щоб ніхто нікого не гнітив і щоб вся козацька старшина стала українською шляхтою...

Чорнота глянув на дружину збентежено й здивовано.

— Голубко... у тебе знову у думках шляхетство?

— Не для себе, любий мій! Ні!.. — виправдувалася молода жінка. — Хіба мені не однаково? Я твоя дружина, і більшого щастя мені не треба. Для батька я цього хотіла б. Щоб заспокоївсь він наприкінці свого віку. Чує моє серце. ш,о прокляв він мене. Я не хотіла тобі говорити... а тільки от уже скільки останніх днів, як тільки тебе пізно уночі немає і я лишаюся самотня, мені почав ввижатись батько... — Галина вся затремтіла й припала до чоловіка. — Ах, Іване... він такий лютий, такий страшний... як примара... Сю ніч він навіть погрожував ножем!..

Вигляд і слова дружини дуже вразили й стурбовали Чорноту. Від того часу, як під Замостям Галина прийшла до нього, вона не згадувала про батька, і йому вже здавалося, що його дружина зовсім відцуралася його і навіть забула про нього; аж тепер виявлялося, що коли й було так, то тільки довчасу і що старий батько, хоч, може, й мимо волі Галини, знову опанував кутком її серця.

Чорнота обережно повів дружину до застеленої килимом лави, посадив її й сів поруч, пригортаючи до себе міцно обома руками, неначе з страхом стеряти її — своє щастя, або маючи надію, що його міцні обійми одженуть од неї всі лихі думки й примари.

— Так от чого ти, серденько, стала така сумна та невесела!.. Занепокоїлося твоє серденятко!.. Коли б твій батько любив тебе, він більше б піклувався про твоє щастя, ніж про шляхетство. Ну, та почекай: гетьман тієї думки, що воно справді так і буде, як тобі бажано, хоч я й не поділяю його надій на те, щоб так воно сталося з доброї згоди поляків.

Погомонівши з дружиною ще який час, розваживши її і заспокоївши, Чорнота вийшов з хати на ґанок, скочив на свого вороного коня, що давно вже осідланий бив копитом біля ґанку

читати