Завантажити

сидить!

— Що це ти, Христино, сьогодні така жартлива стала? — спитав Чорнота. — Певно, радієш, що мені полегшало? Спасибі тобі за твою щирість.

— Одно справді через те, що тобі полегшало, а друге таки з тої радості, що у мене у коморі сидить, — одповіла Христя, знову-таки сміючись.

— О, це вже ти, Христино, мене зацікавила. Тягни-бо тую радість скоріше сюди!

— Притягла б, так вона у мене соромлива. Буде соромитися пана Криці! Пане Криця, я покажу й тобі ту радість, тільки трохи згодом, а тепер вийди, будь ласка, на який час з хати.

— Та мені й без того давно пора до своєї сотні! — одповів Криця. — Я тільки й чекав, поки ти прийдеш. Бувай здоров, Іване, до вечора, а увечері побачимось!

Криця з Христиною вийшли, і Чорнота лишився сам, з цікавістю сподіваючись дізнатись, що то Христина вигадала і чим вона хоче його розважити. Аж бачить: іде з сіней Христина і веде за руку хорошу, як ясний світ, дівчину... А дівчина та спустила очі додолу і ховає їх од козака за рясними віями... Аж ось глянула!..

— Боже милий!.. — скрикнув Чорнота. — Це ти, Галочко, моя кохана!..

Галина припала до його ліжка, поклала йому на чоло свою руку і поцілувала в уста.

— Сердешний мій... тобі болить!..

— О ні, моє щастя! Ніщо мені не болить. Нехай мене ще двічі прострелять кулями, аби тільки ти була біля мене!

— Ти сказав тоді, біля Львова, — почала говорити Галина, — що візьмеш мене тільки тоді, коли я прийду до тебе сама, своєю волею... От я й прийшла! Я покинула батька і потай утекла до тебе. Говори ж: чи любиш мене, чи, може...

— Чи треба ж ще це говорити, моя сизокрила голубонька! — перебив її річ Чорнота. — Чи ти ж не бачиш сього по моїх очах? Присягаюся, що кохатиму тебе довіку!

— Вірю тобі, соколе мій, бо люблю тебе і лишаюся біля тебе на все життя!..

XXII

Ще більше місяця після поранення Чорноти Хмельницький з козацьким військом стояв під Замостям, чекаючи, на чому скінчиться обрання короля, і врешті-таки діждав: на сеймі було обрато Яна-Казиміра, і той зразу ж прислав до гетьмана посланця з дуже ласкавим листом, просячи його одвести військо на Україну і обіцяючи прислати туди комісарів, щоб скласти умову про згоду.

Тим часом становище Замостя щодалі гіршало... Невдача козаків з штурмуванням кріпості не поліпшила становища поляків, бо у них не вистачало води і сила все-таки була на боці козаків. Діставши королівського листа, Хмельницький згодився взяти в Замостя окуп і зразу почав виряжати козаків на Україну та лагодитись їхати до Києва.

Чорнота вилежав на ліжку шість тижнів, і ці тижні були найщасливішими у його житті. Галина, ставши тепер веселою й жвавою, щодня була біля нього, вгадувала його бажання, розважала оповіданнями про своє життя й читала йому книжки, здебільшого польські.

Польську мову Чорнота знав так само добре, як і українську; Галина ж знала українську мову так само добре, як і польську; проте у них зразу так повелося, що поміж себе вони завжди розмовляли по-українському, і тільки читання книжок примушувало їх братись іноді до польської мови.

Хмельницький дуже радів з того, що Чорнота хотів одружитись з полькою, і, поки той лежав хворий, він часто навідувавсь до його хати і, жартуючи, вихваляв красу й виховання нареченої свого товариша.

— Чоловік та жінка, — говорив він, — то найліпша спілка. Отже, ти, брате, дорікав мені за те, що я маю надію на спілку з поляками, а сам стаєш до спілки з полькою!

— Моя наречена не зразок тобі... — одповідав Чорнота, милуючи Галину. — У неї кров українки, та й душа щиро українська!

— Я вже не полька... — прилучилася до розмови й Галина. — Я буду дружиною козацького полковника і хочу, щоб мене любили всі козаки, а сього, я знаю, ніколи не буде, якщо я лишуся католичкою. Я перейду до вашої віри.

— Я не вимагаю сього, голубко!.. — взявши Галину за руку, сказав Чорнота. — Хоч і не потаю: я був би радий, коли б ми сповідалися у одного попа!

Час минав, і козацький полковник видужував, так що коли прийшов час рушати з військом у поход. Чорнота міг би вже сісти на коня, та тільки Хмельницький того не дозволив і прислав йому великі санки з четвериком коней.

Одного морозного ранку, у перші дні 1649 року, у славному місті Києві задзвонили в усі дзвони, а з усіх церквів вийшли попи з корогвами і пішли до стародавнього престолу, святої Софії. Народ запорошив всі київські вулиці і біг хто слідом за корогвами, хто до Золотої брами київського князя Ярослава, а хто і за місто, на Львівський шлях, назустріч козацькому війську і гетьману, визволителю України, Богдану Хмельницькому, що, скінчивши славну війну, наближався до Києва.

Скоро від Подолу, з Братської академії, довгими рядами потяглися до Золотої брами бурсаки-спудеї з ректором на чолі. Всі кияне покидали свої будинки й у радісному, підвищеному настрої вибігли на вулиці. Навіть базари спустошилися, і крамарі та перекупки, поховавши крам та позамикавши крамниці, теж прилучилися до натовпів людей, щоб хоч одним

читати