Завантажити

оком глянути на славного гетьмана та рідне військо.

От дзвони вдарили ще частіше, і з Печорської лаври виїхали у санках, застелених коштовним килимом, київський митрополит та патріарх єрусалимський Паісій, гість київський, що прибув благословити Хмельницького князювати на Україні і обороняти грецьку благочестиву віру од гніту католицького папи.

Посеред земних поклонів народу сани з митрополитом та патріархом прибули на майдан до святої Софії, що ввесь горів од блискучих золотих риз попів та грав різноколіровими корогвами з золотими хрестами на версі. Там, біля церкви, патріарх та митрополит встали з санок, щоб зустріти гетьмана з хрестом.

Тим часом ввесь Львівський шлях, мов маком, вкрився червоними жупанами козацького війська. Мов довга річка, вибігало воно з-за лісу і, виблискуючи гострими списами та брязкаючи зброєю, уступало у город і посувалося до Золотої брами. Попереду війська їхала на дорогих конях військова старшина й всі полковники з перначами у руках, а на чолі старшини, під бунчуком, їхав на буланому огирі сам гетьман Хмельницький з булавою у руці.

Як тільки гетьман наблизивсь до брами, з обох боків од неї вибухнуло двадцять гармат, а представники київського магістрату привітали його хлібом-сіллю та почесними промовами. Не вспів гетьман подякувати за хліб-сіль, як до нього наблизилися бурсаки і почали прославляти гетьмана-визволителя віршами хто на латинській, а хто й на українській мові.

Тих промов майже ніхто, навіть і сам Хмельницький, не чув, бо понавколо народ радісно галасував, підкидаючи угору, на славу гетьмана, свої шапки, проте, Хмельницький мусив всіх переслухати й всім подякувати і вже тільки після того рушив під Золоту браму і поїхав вулицею до Софії, оточений щільними безкраїми натовпами народу.

Коли він наблизивсь до майдану, вигуки народу потишилися, бо присутність патріарха спиняла народ, побачивши ж, що гетьман, зскочивши з коня, пішов до патріарха під благословення, ввесь натовп і всі козаки теж поскидали шапки і почали хреститися.

Чорнота під час в'їзду Хмельницького у Київ їхав верхи на коні разом з іншою старшиною, Галина ж з Христиною лишилися у санях позаду козацького війська. Полковник бачив урочисте вшанування гетьмана народом і патріархом, і серце його мліло од щастя, та тільки розум пророкував йому, що до волі України ще далеко і що боротьба за волю ще не скінчилася, а тільки починається, бо занадто вже легко та воля добулася.

Через тиждень після того у церкві Братського монастиря Чорнота з Галиною стали на рушнику і взяли шлюб. Вінчав їх сам ігумен, а сватами були гетьман та військовий писар Виговський. Молоду свою Чорнота вбрав, як квіточку, і всі, хто дивився на неї у церкві, дивувалися з її вроди, ласкавого веселого погляду і стрункої постаті.

Напередодні шлюбу Галина таки зробила те, що хотіла: змінила римську віру на грецьку і дістала собі помазаніє у тому ж Братському од руки ігумена. Тепер, стоячи під вінцем, вона почувала, що єднається з своїм чоловіком не тільки душею й тілом, а навіть думками й світоглядом. Щастя грало у очах молодої дівчини, коли вона слухала, як бурсаки виспівували на клиросі «Ісаія лікуй», і ніякі згадки про своє минуле і навіть про батька не потьмарювали її щастя й радості.

Зараз же після шлюбу Чорнота справив у найнятому будинкові бучне весілля, закликавши на те весілля не тільки гетьмана й старшину, а й всіх простих козаків, хто під час весілля траплявся біля будинку; дружко ж його, Криця, аж зстикався, бігаючи побіля гостей та припрошуючи всіх пити.

Стара Христина, вбрата у нову, городянську, гаптовану сріблом, сукню, не одходила од своєї годованки, повчаючи її українським весільним звичаям, гетьман же пильнував навіть заздалегідь перестерігав гостей, щоб, шануючи його й молодого, ніхто у присутності молодої аж ніяк не ганьбив поляків, бо панночка, мовляв, хоч і зреклася вже польщизни, та, проте, її батько шляхтич, і було б зневагою до неї, коли б голосно хто-небудь почав ганити шляхту.

На початку весілля справді всі пам'ятали пересторогу гетьмана і поводилися чемно, коли ж підпили, то забули й про те, що з поляками вже сталася згода, і розпустили язики так, що гетьман, почувши їх, порадив молодому скоріше йти з молодою до опочивальні. Чорнота був не від того, бо бачив, що Галина вже стомилася, і, вклонившись гостям, повів свою молоду до окремої світлиці, чудово вбратої рушниками та килимами; Криця ж лишився біля гостей, частував їх винами і звеселяв музиками до світу.

XXIII

Місяць молоді прожили у Києві. Вони оглядали стародавні напівзруйновані церкви, побудовані ще за часів київських князів, ходили по печерах, дивувалися з гір на чарівні краєвиди по долині Дніпра і були щасливі своїм єднанням.

Незчулися молоді, як і проминув той місяць. Як чарівний сон одлітає кудись у безвість з першим світом трудового ранку, так і місяць той щасливий зник у вічність. Молодим довелося на який час розлучитись.

Гетьман з своєю канцелярією, арматою й кількома повками

читати