Завантажити

як у тебе... — сказав він, палко цілуючи свою дружину. — Коли я, Галочко, побачив тебе вперше...

— Ой, не згадуй нашої першої зустрічі! — перебила Галина. — Мені соромно й досі... Коли ти обгорнув своїм жупаном моє оголене тіло, я зразу своїм серцем вгадала, що у тебе щире, лицарське й добре серце, і у ту мить моя душа вже поєдналася з твоєю. Страшна була та хвилина, але й солодка...

— А чом же тоді, у Львові, ти, Галю, погордувала мною?

— Забудь про те, Іване! То я вивіряла себе. Мені ще здавалося, що непокірливість до батька не дасть мені бути щасливою з тобою. І я тоді перемогла своє серце... Та тільки після перемоги я зразу ж зрозуміла, що не можу жити без тебе.

Чорнота ще раз міцно пригорнув до серця свою дружину і, спустивши її з колін, встав з лави.

— А тепер знову треба одягати свого кармазина і знову на бенкет. Ну от уже, серденько, вирядимо гостей, збудемось скоро й комісарів і тоді поживемо трохи спокійніше. Я поведу тебе на Трубіж. Крига вже зійшла — поїдемо гуляти човном. Там гарно: вода аж реве, дерева віття свої у хвилях купають.

— Справді? От як славно! — весело говорила Галина, допомагаючи чоловікові убиратись.

Через хвилину він був одягнений і, поцілувавши жінку ще раз, вийшов з хати.

Галина лишилася сама, бо Христина була у пекарні біля свого діла. Надворі смеркалося. По кутках хати вже складалися тіні, і через кільки хвилин молодиці стало вже сумно.

Вона встала, щоб іти до пекарні та загадати Христині запалювати у хаті світло, але почула, що у сіни хтось увійшов.

— Ти чогось вернувся, Йване? — спитала Галина, гадаючи, що з якоїсь причини повернувся чоловік.

На своє питання вона не діждала одповіді, а замість того у світлицю важкою ходою уступив її батько. За той час, що Галина не бачила батька, постать його дужче зігнулася, а сиві вуси більше звисли донизу.

Не вважаючи на темряву, Галина розгляділа батькові очі. Мороз пішов по її тілові з його погляду, і, захищаючи себе руками, неначе од примари, вона поточилася од батька на другий край світлиці.

— Тікаєш од батька? — з лютим посміхом спитав пан Януш.

— Таточку... не дивіться на мене так... простіть мене! Галина кинулася до батькової руки, щоб поцілувати її, але він з серцем одпихнув її од себе:

— Геть!.. Хлопка не може бути мені дочкою! Вона все ж таки припала йому до ніг:

— Таточку... простіть мене за те, що вчинила!.. Я ж кохала... і ви ж колись кохали!

— Геть, безсоромнице! — одпихнув він знову. — Говори мені: правда тому, що ти перейшла до єретичної схизми?

— Бог один для всіх, тату!.. Я взяла віру свого чоловіка! Пан Януш здригнувся, неначе хтось простромив йому серце гострим залізом.

— Будь же проклята та хвилина, коли ти на світ народилася! Будь проклята ти сама, що познущалася над пам'яттю своєї нещасної матері, а мою сиву голову вкрила ганьбою! Кістками твоєї матері, що ти порушила у гробі, я тебе проклинаю!

— Таточку!.. — дивлячись на батька очима, повними жаху й благання, говорила Галина. — Пожалійте моє молоде життя! Зніміть своє прокляття! Невже ви схотіли моєї смерті?

— Так! Смерті я схотів! І ти вмреш, погане насіння, якщо не вчиниш зараз же того, що я вимагаю! Галина слухала його, сперши дух.

— Ти зараз же покинеш цю смердючу хлопську хату, поїдеш разом зо мною до Варшави і там після покути, яку покладе на тебе святий примас, ти знову повернешся до святої римської віри!

— А мій чоловік, тату? — жахливо скрикнула Галина.

— То вже я поклопочуся, щоб твій шлюб з схизматиком проголосили недійсним, і ти знайдеш собі іншого, відповідного до твого шляхетного роду, чоловіка.

— Ні за що в світі! — ламала руки Галина. — Я не можу жити на світі без Івана. Я кохаю його більше за життя!

— Ти кохаєш вовка!.. Ворога свого народу! Само пекло тебе породило!

— Благаю вас, таточку: дайте мені жити... Я тільки тепер зазнала щастя, і ви, мій батько, хочете його відняти!

— Ага... плодити хочеш ворогів своєї батьківщини і святої віри? Не буде сього! Уостаннє кажу тобі: або ти підеш зо мною, або вмреш! Ти знаєш мою вдачу!

У руці старого шляхтича заблищав витягнений з піхов чингал.

— Я не можу!.. Вирвіть у мене серце! Я не можу зректися Йвана!.. — захищаючи себе руками, говорила Галина.

У ту хвилину, зачувши гомін, до світлиці вбігла Христина і, скрикнувши, вхопила розпаленого шляхтича за руку.

— Згляньтесь на Бога, пане!.. Рідну дитину?..

Пан Януш обернувся, і очі його засвітилися, мов у вовка:

— А, зраднице, ти тут!.. На ганьбу мені ти вигодувала це насіння!..

Рух руки — і у серце старої жінки увійшло гостре залізо.

З галасом кинулася Галина до своєї названої матері, але назустріч їй блиснув у руці батька скривавлений уже чингал і увійшов їй у груди по саме держало.

Впала додолу Христина, впала й Галина. Без крику й муки впали вони, бо рука старого шляхтича, дарма що була стара, вміла улучати у серце. З божевільними очима стояв пан Януш між двома трупами.

читати