Завантажити

чоловіка свого!.. Вони пішли на таке діло, що вже, певно, живі не повернуться!

- Але де-ж саме вони? Ти скажи мені...

- Не шукай їх, сестро, по війську: вони тепер обоє в польському таборі. От що. А чого вони туди пішли, про те не можу тобі повідати, бо то є таємна військова справа самого гетьмана.

З тим Василь поцілував сестру, скочив на коня й почав доганяти свою сотню.

Лишившися біля шляху самітня, Пріся почала обмірковувати, що їй тепер робити й чим стати чоловікові в пригоді. Ще годин зо дві повз неї йшло військо й обоз, а вона все сиділа край дороги. Нарешті вона рішила, що піде за військом, бо мала надію, що, як почнеться бойовище, то Микита знову повернеться до козацького війська.

Взявши свою торбу на плечі, Пріся пішла слідом за військом до Корсуня. На шляху її догнали скільканадцять татарів і почали до неї чеплятись, а проте, як тільки вона повернулася до них обличчям, татари з сміхом побігли від неї. Хоч молодиця й рада була тому, що татари відчепилися від неї, проте їй і тяжко було почувати, що така вже вона бридка на виду, що навіть поганці з огидою від неї одскочили.

Пропустивши й татарів уперед себе, Пріся пішла далі й скоро побачила з гори Рось, за Россю руїни Корсуня, далі козацьке військо, а ще далі шанці польського війська. Подекуди по-над шанцями по повітрю стелився дим від пострілів з мушкетів і від вибухів товстоголосих гармат.

Поки Пріся дійшла до Росі, сонце почало вже схилятися на захід, і козацьке військо відступало від польських шанців назад. Молодиці треба було десь перебути ніч, і вона пішла в Корсунь до свого садочку. Там було тихо й спокійно. Корсунь тепер не приваблював до себе ні козацького, ні польського війська, бо в ньому неможливо було знайти ні харчів, ні захисту.

- Втомлена довгою ходою, Пріся сіла під черешнею біля могилки матері, й полинула своїми думками в недавні щасливі часи.

Як недавно було те щастя, і що тепер від нього лишилося? Як ще недавно вона була красунею, а яка стала тепер? Мала захистну хату й повні скрині добра, тепер же має тільки торбу, мов старець; мала матір, батька й любого чоловіка, тепер стала самотньою.

Все минуло й зникло, мов би вихор його по полю розвіяв. І на чому воно спиниться, те лихо?... Серце молодої жінки защеміло... Чи живий ще Микита, чи може... Пріся не знала, по що пішов Микита у ворожий стан, у саму пащу звіря - й мучилася догадками, уявляючи собі чоловіка на катуванні. На дворі почало сутеніти, й молодиці стало моторошно: вона була цілком беззахистна серед руїн, хижого звіря й розпечених війною людей. Тут, наче навмисне, поміж кущами щось зашаруділо й Пріся здрігнулася, наміряючись тікати... Проте її жах зразу перейшов на радість, бо з-за куща до неї кинувся їх кудлатий собака, Боско. Бідна тварина вже два дні нічого не їла, але не відходила від руїн оселі свого хазяїна й тепер, почувши Прісю здалеку, кинулася до неї, лижучи їй руки й обличчя.

Тепер Прісі стало легше на серці, й вона не почувала себе такою одинокою. Милуючи собаку рукою, Пріся вломила й дала Боскові добрий окраєць паляницї, й голодний пес, поглядаючи на хазяйку з подякою, почав хутко їсти хліб.

Тим часом ніч спустилася на землю й заховала молодицю від людського ока. Пріся перехрестилася, поклала торбу під толову й, зтомлена, заснула.

Прокинулася вона світом від співу соловейка, й той спів засмутив душу молодиці.

- Мені тепер не буде свого кубелечка, не почую я співу подружжя й не діждусь своїх діточок, бо чоловік мій, якщо й вернеться живий, то не любитиме мене, бридку!

Через такі думки Пріся зустріла день сльозами. Проте згодом, поплакавши та помолившись Богу, вона трохи заспокоїлася й пішла до Росі вмитись, хоч, умиваючись і не дивилась у воду, щоб не побачити свого каліцтва. Місце, де вона вмивалася, було те саме, що на ньому вона вперше побачила Микиту.

- Як любо було тут у ті часи - подумала Пріся. - Як весело й гучно цокотали й співали дівчата, й яка сумна тиша тепер!

У цей час на горі за Россю почулися рясні постріли з мушкетів. Пріся зрозуміла, що починається бій, і пішла від Росі через леваду та руїни своєї оселі на вулицю, а далі, повернувши в той бік, звідкіля вчувалися постріли, скоро вийшла на степ. Боско йшов поруч неї й це надавало жінці бадьорости.

Глянувши з гори в бік Стебліва, Пріся побачила над Россю обоз козацького війська, від котрого що разу бігали вершники нагору в ліс, а від лісу до обозу козаки носили на ношах поранених. Через якийсь час вона дійшла до шанців. Там у безладді покидана була всяка зброя й військове знаряддя, але ні вбитих, ні поранених не було. Зрозумівши, що біля шанців бойовища не було, Пріся пішла далі.

Тут Боско, оббігавши понавколо, почув, що вчора по цьому степу ходили його хазяїни й махаючи хвостом та нюхачи землю, добіг уперед; що далі, він біг усе швидче, покинувши Прісю далеко позаду, а через скілька хвилин вона почула його жалісне виття.

Те виття болісно відбилося в серці молодиці, бо віщувало не добре. Не

читати