Завантажити

* * *
Із вродливого дерева, із вродливої крони
Та й напитися дзбаном у півнеба у березні,
Та й зніміти потому на тисячі літ...
Аби чутно було крізь німоту одвічну,
Як і очі, і душу чиюсь омиває березовий сік
Із вродливого дерева, із вродливої крони,
Як згусає вино, не розбавлене йотою заздри,
Як гірчить хлорофіл, не розмитий кислотним дощем...
Але, друже, зажди. Бо спеклися вуста,
Бо зніміли вуста, не допивши набгом,
Провалились зіниці у ніч напролом,
Покотилася доля Чумацьким Шляхом,
Як війнуло над Прип’яттю,.. квіт-первоцвіт оббивши
Із вродливого дерева, із вродливої крони.

Чорнобиль. Три роки опісля
І

Межі нема. Ні згадки при дорозі.
На попелищі згірклому полин
Й солодким щемом різонуть не в змозі.
Жалобна безвість над жалобний план...

Куди вести печаль свою бездомну,
Безмовну голосінь в надривному ключі?
Стезю жертовну і судьбу жертовну
Підважуєм на власному плечі.

Чи стачить сил? Ачей, у ситій дремі
Сумління, що й на бери не візьмеш...
Їдучий дим на зманкрутілім древі –
Єдиний свідок згарищ і пожеж.

І перше всохне гілка кожна, віть,
Як світу правду він колись повість.

ІІ

Над попелищем присмаком гірким
Плющить чиясь самота й безнадія.
Прилюдно не розв’яжеться язик
У наріканні на німого сфінкса.

Бо ця пустеля, що немає стелі –
Блакитної, як той далекий крик,
Якого наздогнати вже несила,
Пустеля ця не вродить більше й крику.

А де ж месія той, що погорільцям
Ще вчора обіцяв спасенний рай?
Над попелищем присмаком гірким
Плющить лише самота й безнадія.

Й прилюдно не розв’яжеться язик,
Бо вже ні люду, ні месії, ні...

* * *
Отак самую і сумую,
Ношу свої жалі в сумі.
Осіннім днем ще переднюю
Й перезимую в цій зимі.

Громів же юних чи докличусь.
Що стали юрбно на порі.
І стали – у німім безличчі,
І стали – при чужім дворі.

Горить окалина рожева
На призахіднім неба прузі,
І відсвіт вужиться межево
Між вдаваних і справжніх друзів.

А що ділить? Нема гостинців.
Чи так і згинуть наодинці?..

* * *
Спливає берег наш... Ніби вогонь,
Який ще вчора, обікравши храми,
Скарнавши душі і спаливши скронь,
Тепер не стане гойно поміж нами.

Цунамі духу... де на острівцях
Малі надії затерпають лячно.
Замало віри, як марніє стяг.
І оберіг як прах несем невдячно.

До берега навскач чи підтюпцем...
От тільки вись міліє, як затока...
І патоки осіння чорвотока.
І патокою світ смердить оцей –

Де ні вогню, ні стягів... Лиш морока.
І ворон ворону вже цілить в око.

* * *
Вихрясті гриви, ганаші кутасті...
І час – немов до грив гінких прилип.
Кутастий час – як з конопель Пилип.
– Атас! – і вже не відвернуть напасті.

Сто щасть судилось, сто дзвінких підків,
Але – “Атас!” – і лиш вітри ікласті.
Що – брами навстіж і просторінь навстіж,
Коли люмбаго б’є з обох боків.

І вже на долю нарікать запізно,
І коней вже триножить не з руки
(За нами – Біломор і Соловки...
Залізний час! Гримить “Атас!” залізно).

Лиш той алюр нам душу рве на клапті –
Вихрясті гриви, ганаші кутасті...

* * *
Славним лицарям тих далеких
буремних років

Вино із вишень молоде бродило,
І молодими ми були при тім вині.
Ще й опівденно не цвіло вітрило,
Не те щоб призахідно... В стремені

Жили галопно ми і не стриножено,
Жили як вміли і як знали ми –
Від зим сибірських, на світанку сходжених,
Аж до хурдиг єжовської зими.

Отак війнуло крижаними нетрями,
І не війнуло – а косило вщент...
Роздерті і розп’яті круговертями,
Уперто, понад хруст німий анкет,

Ми – вірою, й сибірами не стертою,
І пам’яттю крутою в цей сонет.

З Трахтемирівського циклу
І

Не Трахтемирів то, а доля.
Де попід горами – Дніпро...
Ой, не Дніпро, лиш плесо кволе...
Горою оступи, горо,
Ту водь гнилу, що морем звали,
Те рукотворство, що зеро.
Лиш праглибини б не зглибали...
О горо, заступи Дніпро.
І остуди, горо, ті сльози
Хатини, що на самий край
Прийшла топитись та й голосить...
Звелась у тім плачі украй.
Зніміла раптом... і зридала вмить.
... Й донині у сльозах тремтить.

ІІІ

Над синьою лампою білих снігів
Похилена хвіртка... і пес пелехатий...
І паморозь впала на думи нагі.
Чи ж білим снігам їх довік пеленати?

До хати не кличе ні пес, ані див...
Та й хати нема вже – лиш білі сніги.
Ой, лелечко-леле, то де ж ти ходив,
То де ж ти блукав, як сніги довкруги?

Ні слова малого, ні гавкоту, ні...
Сніги вже за обрій, над горло – сніги.
Вже й смерті – на споді, на самому дні –
Без колива солодко і без нуги.

Гірчить полиново лиш зірка з юги...
Та як же ступить хоч півкроку?.. Сніги...

Х Х Х

Присядемо на березі Десни,
Де сніг ще вчора углибав довкола.
Присядемо… де ще не всі пісні
Із повінню спливли за видноколо.

Тут стільки висі висіяли в рань
Нам птах-зорянич і зорянка-птаха.
І юного підсніжника відвага
Горить на всенький обрію екран.

На всю просторінь - дихання весни.
Але присядем на порозі квітня…
Така блакитна хвиля у Десни –
Що аж до сонця височінь блакитна.

Поезіє,

читати