Завантажити

ясінь нам ця зруки.
Присядемо на березі ріки…

* * *
І знову над Черніговом громи...
Але зими немов і не бувало...
Хмарин квітневих голубі овали –
Все далі від хурдеч і від зими.

І ми в цім квітні. Вже й заквітнювали...
І з нами наша пісня на порі.
Й ні пагона на Болдиній горі
Ці птиці-блискавиці не склювали.

І слово, нами мовлене колись,
Мов ожило і знов забрунькувало
І жодної пелюстки на поталу!

Мов звікувала горда небовись
(Лиш тихий відсвіт гожої зорі...)
В Чернігові на Болдиній горі.

* * *
На вітах вітру – юна вітровінь...
Немов пагіння молодого саду.
Прийду до тебе й тихо поряд сяду,
Щоб не сполохать яблука в траві.

І твій тугий відчую поряд стан,
Де дрож солодка спрагло причаїться...
І юна вітровінь, як юна птиця,
Нам буде ніжно цілувать уста.

І станемо ми птахами в траві.
І цей достиглий сад, де гнуться віти,
Коханням нашим буде довго снити,

Аж поки серпень не обтрусить віти
І молоді, немов вино, громи
Не бризнуть соком у гаряче літо.

* * *
Уситившись і гандлем, і гротеском,
Сплативши внески із невинних чвар
За дріб’язковий і значний товар,
Душа живе одним-єдиним сплеском

Десь поміж торжищ і бучних весіль,
Між хтивих ігрищ у житті і в слові,
Не знісши кпинів ситих і обмови,
Душа заб’ється в лячну голосінь...

І лише тиньк. І вже нема душі.
Мов правчорашній день у кунтуші,
Здригнеться крик ув обімлілім тілі –

Мов на пательні, у пекеллі білім
Вогонь зміша форшмаки і книші...
Так, є вогонь ще, та нема душі.

* * *
Не заздрю заздрісникам. Доле!
Тяжкий бо труд – в думках, як тать,
Самим не сіянеє поле,
Чужеє поле жнивувать

Й не знать, що рано а чи пізно,
Як тільки стане на порі,
Прийдуть справдешні косарі,
Прийдуть і запитають грізно.

І трісне-лусне той талан,
Що ти доп’яв з чужого болю.
... Тобі ж негоже гудить долю,

Бо вже новий нагледів лан,
Вже й нагострив косу... Та поле
Тобі й стернею стопи сколе.

* * *
Впогодилось на думи і діла,
І на зорю впогодилось при вірші.
І чорнозем, аж голубий в лемішші,
Устиг вдихнуть вже першого тепла.

І перший промінь першого зела
Торкнувсь і ним зацвів уже в узвишші...
Отак німіть... і загубитись в тиші –
У відсвіті коханого чола.

Але ж ява яка – де найсвітліші
Не ті лиш дні, що не діткнула мла.
Було гіркот, і непогідь гула...

І маки зацвіли на засніжжі.
І друзі залишилися не згірші
З-між тих, що доля на зорі звела.

* * *
З Ловині горщики, з Ловині.
Й свистульки із Ловині теж.
Левині гриви й голубий манеж –
З розгону все на кахлі із Ловині.

Дві сливи на гладишці, ще й одна
Блакитним оком обпіка полуду.
Візник-гончар... Аж гоготить луна –
“З Ловині горщики”! – і тане поміж люду.

Вже й відкотилось з возом-перевозом
За праліс, за перелісок, за ліс...
Як мама глечик насипала просом
Й старий гончар свистульки далі віз.

Лиш хриплий голос той мені й понині:
“З Ловині горщики і глечики з Ловині...”

* * *
Над синім дощем чи над синім безоднім містом –
Ліхтарі понад сивим бездомним дощем,
Понад світом столітнім, стожильним
й тендітним до щему,
Коли тільки дощ визнає,
тільки дощ вирізняє твою особистість.

Ліхтарі, повні щему, дощів’я... А далі – куди?
Тлусті погляди, що їх розмито поміж ліхтарями,
Упокорені ситим обійстям, безвір’ям...
Самі тлусті погляди,
Що ночувать й не збиралися поміж вітрами,
Що їм скіпка ота вогняна, що летить?
Сині вікна, і місто, і літо в безодні...
Ліхтарів тулумбаси не праведні
й не великодні
Не вмовкають й на мить,
не вмовкають й на мить.

Пліть дощу відшмага в котрий раз,
а не зродить зневіри...
Синьозір ліхтарів, синьовир ліхтарів,
синьоліт ліхтарів синьоірій.

* * *
Гранчасте дерево дощу...
Не оглянись і на півкроку,
Чи оглянися ненароком,
Допоки дощ іще не вщух,

Гранчасте дерево дощу...
Нехай до денця не допито,
Та чути, як дзвенить копито...
І тільки б дощ повік не вщух.

Гранчасте дерево дощу...
Пущу стрілу посеред світу,
Допоки світ, допоки вітер,
Допоки дощ іще не вщух!

Гранчасте дерево дощу...
І тільки б дощ повік не вщух!

* * *
Та дівчина, яка мене любила,
Якої полюбити я не вмів
(Любив покірність вечорову тіла
І непокору гостролезу брів),

Та дівчина, яка мене любила,
На білім пелюсткові сподівань
Росиночку гойда невідболілу,
Холодну і цілющу, як світань.

Та дівчина, яка мене любила,
Явила вітру, світу і мені
Таку теплінь, що до осінніх днів
Її гаям розвесненим хопило б.

Та дівчина, яка мене любила,
Якої полюбити я не вмів.

* * *
Трава траві легенько гладить гриву,
Громи далеко, аж ген-ген з узвищ,
Озвались буркітливо, ніби в вірш
Спроквола й довго добирають риму.

І знову на півсвіту стане тиш.
Й трава траві легенько гладить гриву...
Та раптом характерником грайливим
З розгону вітер полосне спориш.

І буде вись – від щастя чи розпуки –
Ламати блискавок тонюні-руки.

І грім ураз високий над лозою
І над стежками, що біжать за гать,
На цілий світ

читати