Завантажити

розродиться грозою,
Якої вже ні з чим не зримувать.

* * *
Трави нескошені квартали
Стояли в небі голубім.
Та десь уже підспудно грім
Гострив косу на краснотали.

Мені убогі співчували,
У співчуття не гралась ти...
Душі нескошені квартали
Сягали сонцевисоти.

І ти мені тоді казала
Про душ зрідненність і мети.
Віковно зчовганий возами,
Чумацький шлях удаль летить.

І ми летім! Щоб і в летінні
Земного не зректись тяжіння.

* * *
І в сутнє небо радість я поніс,
І привітав чуттів гарячу зливу...
І ні страху, ні жалощів, ні сліз,
І лиш твоя безкрилість душу злила.

А крила в мене таж були з вітрів,
І з променів, і з музики, й надії...
І не було ні злетів, ні падіння –
Лише нестримність й шал гучний вгорі.

Та явори, що майорінням віт
Мене гукали з далей, мов лелеки...
І я п’янів, і наслухав той клекіт –
Близький безтямно і такий далекий...

Світалася мені тоді на цілий світ
Твоя любов, покладена десь в теку.

* * *
Так грали чайки білопінно
Над морем увертюру шторму,
Що аж ставало небо чорним –
Де невпокореність левина.

Відполіроване каміння...
Вогненних птиць вогненні жорна
У небо випускали чорне –
Надсадне блискавок світіння.

Сплетіння тіней, мерехтіння...
І в опроміненім мажорі
Вже вибухала непокора,
І море вже ревло в лютінні...

І хтось метав йому докори,
І хтось шукав у нім спасіння.

* * *
Світлій пам’яті мого вчителя,
професора української філології
Івана Кириловича Чаплі

Тим словам, що на душу лягли,
Буть криницею, небом звучати...
Хай повік не зазнає хули
Щира правда, що з болю зачата,

Що нам хлібом насущним при дні,
Що нам словом і першим, й останнім...
Хай цупкі павутиння брехні
Не обплутують душу кайданням.

Я стократ запалився цим днем,
Маєм слово – не попіл від хмизу.
Інтурист у шпигунську валізу
Не сховає – бо вразить вогнем.

Хай і недруг збагне, як то маєм багато
Слів, щоб в світі гучнім невідзвучно звучати.

* * *
З усіх болінь –
святково й нешаблонно,
З усіх смертей –
немов найвищий суд, –
Зійде колись одне-єдине
слово...
Б. Мозолевський. З археологічного циклу
І древній скіф
недремно так прорік
Віків далеких
потаємне слово...
... Черлений день –
від сонця чи від крові?
(А звірі – нерозбірливий їх рик).
І вік за віком,
і за роком рік...
Царі були чи лиш бездушні стели?
В садах висячих чи в степах пустельних?..
Хто був митець, і хто був ремісник?
І вік за віком,
і за роком рік...
І фриз рельєфний на глинянім горщику,
І золотої пекторалі блиск,
Де сонце молоде
й старече, в зморшках,
Повідають достоту нам колись,
Хто ми,
і що ми,
й звідки ми взялись.


Леся Українка

А жити так, поки старий Харон
Не власноручить похоронну візу,
Чи ж змога в цьому світі, де лакизи
І зрадники підперли царський трон.

Хвороба що? Й твій передчасний скон?
Коли душа не з мертвих сталактитів! –
Не стане перед жодною з ікон
Неправді жодній жалібно молиться.

Святиться день твій в сяєві Дніпровім,
В моєму слові і в моїй годині...
Де Мавки чарівні та чорноброві
Ув оркестровім святі при калині,

Де в сивих травнях ломикамні дивні
Народжуються з гордої любові.

* * *
В обіймах хмар мовчали скелі.
О. Олесь.

І лють свою не міг я вилить в небо,
Бо й сам не праг гучної висоти.
Каміння сонцелике в очі дневі
Звідсіль дивилось зверхньо так...
Й мені
Здалося раптом, що мов дикий камінь,
Я й сам вагою вхмарених небес
До болю стиснутий. І зверхньо так поглянув
На сонце,
і на світло,
і на день...
І хмари ті – то не були обійми,
І скелі ті не мовчки в світ зорять.
І зовсім скелям тим не миле світло,
І темінь їм не мила ні на мить.
І небо скелям тим давно уже набридло,
Їм так кортить побути між людьми.

* * *
ЮНУСОВІ, моєму другові,
кримськотатарському поетові

Відколи ми – пекельне це ускелля
Під стелею Аллаха і вітрів,
Де сонце – навіть в непроглядних келіях,
Стікає сонцем Кара-Даг згори.

Допоки дах дощів’я нас розчавить,
Ще стільки поту витече в огонь...
Усоте вмерти, втисячне здичавіть,
Та не зректися імені свого.

Чого ж вогнями і чого льодами
Обпалені-ошпарені стократ
На цій землі приходим знов до тями.
Тече Салгір поміж камінних лат.

І доля нам стезю сталену стеле
На цілу вічність – між цього ускелля.

* * *
І камінь, що древніший зі знарядь,
Губатий камінь, що замість порога...
Він місяцю іще поточить рога
І буде сон до ранку додивлять.

Супроти місяця ліхтар, немов жовнір,
В прадавнє глипа напівсонним оком.
І пес-сонько озветься ненароком,
Знічев’я завиваючи до зір.

У зірнім мерехті три вежі над Дніпром.
І три шляхи, і путівців ще сто...
Незграбно припарковане авто
Чека на перший ранішній паром.

І зорі, зорі... Шпилять ніч, як бранку.
... І ми з тобою не заснем до ранку.

* * *
І кватирка не стишить уже ні жалів, ні плачу...
Полечу в глупу ніч зі своїми, чужими плачами...
Лиш

читати