Завантажити

* * *

І
Приємлю
спориш придорожній
і білу ромашку
приємлю,
І сиву грозу,
що росте громокроною
в землю,
Приємлю.




* * *
Натомились, мамо,
натомились, мамо,
аж голову клонить
сонях у серпні…

Натомились, мамо,
натомились, мамо,
аж руки-віти
у тополі терпнуть…

Натомились, мамо,
натомились, мамо,
аж вуста-корали
у калини гіркнуть…

Натомились, мамо,
натомились, мамо,
аж під вечір трави
буйні в полі никнуть…

Натомились, мамо,
натомились, мамо…

А вже ж і не рано,
А ще ж і не пізно…

…Сходить сонце
на світанку –

Як цілюща рана,
Невигойна пісня.







ПОЕТИ 1825 РОКУ

На лютім сонці закипали сосни
І в ніч стікали терпкістю смоли.
Ми в літо йшли, і звідти – в ранню осінь,
Й сонети пізні… За бучні столи

Нас садовили, нам вітальні тости
Підносили в солодкій лжі промов.
А ми поетами лишались просто
І ще людьми, за будь-яких умов.

Зимовий день – звичайне й серед літа,
І вже поскрізь – зима, зима, зима…
Сибір і каторга – здавалось, на півсвіту.
Тюрма і темінь. Темінь і тюрма.

Та світлом нам були сніги пречисті.
І в друзі вибирали – декабристів.





* * *


Дай квітці відчути
своє цвітіння
І яблуку дай
зрозуміти достиглість
власну…
Гріховній планеті –
свою непорочність
зоряну…
Народжена в сорочині
туманів іще не ядерних,
Вона і понині вірить
У всякі людські гаразди
У Погорільцях і Тампере,
Провінціальнім Онтаріо
І там,
де навіть віра людська
На волосинці єдиній тепліє.
…Дай квітці відчути
своє цвітіння
І яблуку
дай зрозуміти
достиглість власну…
Гріховній планеті –
свою непорочність
зоряну…
Аби не змаліла
пташина мала
в польоті,
Аби велетенському лайнеру
Не переставала світити
Крихітна цятка сигнальна
З рідного аеродрому,
Аби не зазнала зради
Квітка коханих усіх
Люби-мене-не-покинь.




* * *
Олесю Терентійовичу Гончареві

Гей, на синьому небі, на блакитному небі –
Вишиванкою
зоряний степ…
Повернуся назавжди –
не скоро,
не завтра,
А все ж повернуся до тебе,
мій степе,
На весни твої
й на сніги по весні.
І насишся мені,
і привидишся всоте мені
В тишині…
На пісні,
на труди,
на меди
запашні
Ляже зоряна ніч
і спочине…
Тільки зорі цвітуть…
чи то зоряна путь…
Стоїть доля в степу
З голосними,
як тронка,
очима.





* * *

Неждано так ця хмара присиніла
З-над Сожу, а чи, може, з-над Березина…
Трьома вітрами хмара підперезана,
Неждано так здалеку присиніла.

…Вже й крилонька стомила аж до щему,
Ще й грім побив їй крилонька синющо.
І пада пір'ячко синесеньким дощем,
Із синьої звільнившись шкаралущі.





СОНАТИ ЧУРЛЬОНІСА

Соната весни, і зорі соната,
І моря соната… Алегро… Фінале.
Не тане лиш сонце червоне
у шквалі навальнім –
Під нами,
над нами,
навколо –
соната п'ята.
Дзвенять піраміди… на вінчиках свічі.
…Чи в вічності я заблукав
і півсловом
Боюсь сколихнути
цю світобудову,
І літа соната вже диха в обличчя.
Соната вужа… вдар ножа невідпорний,
На сонці замішаний,
а не на крові.
І знову
соната весни. Біоструми…
Над щоглами сонце,
і сонце у трюмах.
…Сім світлих сонат вже відчалили в вічність.
Агов, капітане!..
До нової стрічі…





КОНІ

Івану Драчеві

Коні-гривані –
блискавки!
Коні булані –
лиск!
Коні –
у небі висянім,
Коні –
в Парижі й Ніжині
Котять втому коліс…
Коні –
баскі й кипучі!
Коні –

читати