Завантажити

відосеніло,
Червоні кетяги горять в пречистій цноті.

Ірпінь, Ірпінь… Вже й замело перони
Снігами несходимими, як вічність.
І вірші знов читав я… Сиві грона
Мені багаттям дихали у вічі.





* * *

Коли зацвітає літо
Першим червневим днем
І ластівка,
Торкнувши крилом зеніту,
Припрошує в літо
Мене,
Коли тополині віти
Пухові хустки свої
Стелять під ноги вітру
(вітер їм так звелів) -
Линуть птахи і віти,
І світу білого тільки -
Що вітер над цілим світом,
І літо моє черлене
(так жито співу чека перепілки) -
Довірливо літо чека на мене.



* * *

Євгену Гуцалові

В зелених переспівах
зоряно-криляно-клично
Над вічним праполем і небом правічним
Душа засвітилася, повна довіри
До сизого птаха і сивого звіра,
До тихого проліска,
що в узголів"ї
Зільного світу
з любові, з любові…
В кожній пелюстці -
по вінчику світла,
В кожному слові –
зелено-вітно,

В кожній росині -
повно осоння,
В ранішній сині -
райдужні дзвони…
Дзвони
дзвіночками
бризнуть над літом,
Ще й чебрецями
до ганку…

Дзвони
Над білим
над цілим
над світом…
Один дзвін
долею став
На світанку.




* * *
"…Зайці котять передніми лапами
По городах капусту в поле".
М.Вінграновський

А літо сліпо спішило в осінь,
Аж спотикаючись об соняшничиння…
І лапками сонячні зайчики
Котили з городу капусту чинно.
І густо-джмелиним роєм
Гугнів в огудинні-натинні вітер.
Мак темно-шершаві голови
Тримав з належною гідністю
( як і годиться мужчинам).
І ти, мій наївний, мій дивний серпню,
Не помітив навіть ні трішечки кпину
В достиглості тій
(мов заворожено),
Ані хизування найменшого
(так риба сліпо пірнає в вершу) -
І був повергнутий владою вересня,
Під каблучком золотим-хмаринкою,
Під павутинкою срібною осені…
Мій світлий серпню…
Мов заворожено.




* * *
Цей вересневий сад - немов причал,
Де важко крилять шхуни яблуневі,
Сповна відчувши на своїх плечах
Ранетами набитий туго невід.

Пора ділити золотий вантаж,
Пора вертань до отчого порога…
Цей вересневий сад мені теплом світа,
Де радощів до вінця і тривоги.

Стрімкого течива нестишена жага
Не поміліла ще , не охолола…
Й не по мені човни ті на приколі,
Яким не знать не глибу, ні жахань.

І все ж - до берега, до берега… На звіт.
Одвічна спрага обважнілих віт.




* * *
Осіннім днем на золотім узліссі
Самотня сарна билась у журбі…
І вже було несила більш любить
Осіннім днем на золотім узліссі.

Тужава набубнявілість в горісі
Аж вибухала, аж гула: любить !
І кетяги черлені горобин
Спадали долу на обніжки сизі.


Ніс жовтень розмальовані валізи
Щедрот осінніх в ранки голубі…
А ти гукала журавлів у висі ,
І помах крил прощально так тобі …

І вже було несила більш любить
Осіннім днем на золотім узліссі.



* * *

Це зима, щоб вітри кругойдучі
Прямо з ночі тебе обпекли,
Щоб у чаді чиєїсь хули
Не звелася душа на онуччя;

Щоб в лихім несусвітті хуги
Чистотою снігів очищатись,
Щоб навчитись прощать ворогів,
В чому друзів не можна прощати;

Це зима, щоб осінні громи
З весняними в душі поєднати,
Щоб навчилась душа проростати
Тим громов’ям і серед зими;

Щоби ми у палінь-холодину
( Коли й серце морозом пала )
І малесенький подих тепла
Цінувати навчились, людино.

…Молодими ще соками ліс
закипить навесні аж до неба.
Та сьогодні снігів йому треба,
Щоб ті соки у кроні збулись,

Щоб збулося душі сокровенне
( Для чого ще й наймення нема)
Журавлем чи… синицею в жмені…
Ця зима, ця зима, ця зима.


* * *

Пора дощів
Ще диха в спину,
І чвякіт груддям
Ще не став,
Та от морозцю перший спінінг
Хтось розкрутив поверх отав.
Зблисне
Холодною блешнею
Ще вчора лагідний ставок…
Ось-ось…і клюне на гачок
Зима
хурделиці клешнею



* * *

Тече у лютий каламуттю
Зима над лагідним Дніпром…
Поскрипує старий пором
В надії на морози люті.

Ізнидів сирістю снігів
Озимий клин… І на безсніжжі
Промерзлі ніжки лепехи
Вітрисько знахабнілий ніжить.

Між очеретів і рокит
Пасе ріка тумани-вівці;
І синій лід , мов синій кит,
У січні їй лише

читати