Завантажити

крізь пилу чад
Світлу проносять звучність –
Коні чиїсь
й Драча.
Коні,
ех, коні-вихори!
Зору зболена каламуть…
Знати, снились ви
дядьку Ригору,
Не даєте й мені заснуть.
Тільки б шалу із серць от висіять,
Тільки б вітру колюча руть…
І здається:
земні ви
й висяні,
Коні-коники!..
Й не збагнуть.





*


Над моєю долею
Громи погейкують…
Снять чиїмись думами
Голови цегейкові.

А мені б неспокою
Та пряного вітру.
Цілувать сопілку,
Обіймати цитру…

А мені б ще лютості –
Реготать надривно
Над дурною мудрістю,
Мудрим марнослів'ям.

Над моєю долею
Громи погейкують…





ПРОЩАННЯ З ІНСТИТУТСЬКИМ ПАРКОМ

В цім саду я останнє побачення
Із собою призначив собі…
В цім саду мов слова необачні я
Розгубив між тополь голубих.

В цім саду, де пташині помешкання
Завжди милі мені в вишині,
В цім саду промінь сонячний вершником
Світложданим являвся мені.

В цім саду поміж дум врівноважених
Я тужаві багаття палив…
В цім саду, тричі радий і зраджений,
Я любові зазнав і хули.

В цім саду я спізнався із піснею,
Що пісенніш, либонь, не знайду…
В цім саду увостаннє помислю я
Наодинці… один… в цім саду.






* * *



В п'ятницю
Народився ,
В п'ятницю…
Казали люди:
П'яницею буде.
Лякались мама:
Чи ж то насправді?
В п'ятницю
Народився ,
В п'ятницю…
П'ять разів
Сіявся-просівався
На решетах всіх
(Кому лихо,
А людям сміх).
П'ять разів
Сватався-женихався,
Таки влип
(Вгомонився).
Мій ладо,
Мій місяцю ясний…
В п'ятницю
Оженився,
В п'ятницю.





* * *


За Ріпками – схили зелені…
І поїзд зелений весни
Стрімкіш все відходить від мене –
Крізь ночі, безсоння і сни.

І світом оцим яблуневим –
У вирій, у іній, у сніг –
Він мчить все від мене, від мене,
Нестримливий поїзд весни.

Гойднулись співчутливо клени
Під небом, до сліз голосним…
А він все – від мене, від мене,
Цей поїзд, стрімкий і зелений,
Шалений цей поїзд весни.

…За Ріпками – даль полуднева.


* * *

Дорога в стежку перейшла
І стала вже самим міжтрав'ям…
І степ – немов суцільний шлях,
Шумкий і зелен-кучерявий.

І трави неба дістають,
І припадають зорепилом…
Вже й світ – немов правічна путь –
Тим зорепилом окропило.

І ніби хвиля, що весла
Ніяк не зважиться покинуть,
Припав до зір Чумацький Шлях,
В півнеба розпроставши спину.




* * *


Над Седневом – сади цвітуть,
Над Седневом – квітневі повені…
Хмарки понад полями йдуть,
Дощами теплими вщертовані.

І стільки в небі висоти –
Що аж бринить відлунням:
Вітрець ступає молодий
По травах … чи по струнах.





СОНЕТ

Дмитрові Павличку

Тече ріка. І неба фіолет –
Мені течінню зоряно-пливкою…
Тече сонет неквапно під рукою,
Немов не помишляючи про лет.

Та все тіснішим – берегів корсет,
І грудь ріки аж рве під пеленою…
Вже й трісло – аж скипа наверх луною,
І хвиля берег розмива ущент.

Але прийма із вдачею крутою
Стихію (лиш такою, лиш такою!)
І править плотом – хто там кпиться, ет?!–
Упевнено, не прагнучи покою,
Той, хто і сам уже зіллявсь з рікою
І хто народом названий: поет.




КВІТНЕВЕ


Запам'яталось назавжди: ріка
Впада у надвечір'я яблуневе…
Чи хтось розсипав пелюсток рукав?..
Чи гриву збив хтось білому коневі?..

Ще й місяця золочена дуга
Гойдається-стодзвонить на льоту…
Кажан над садом голубим шуга.
І білять хату яблуні в саду.





* * *
Блакитна музика з-під абажура
Струмує м'яко на папір…
Сопілка весело то журно
Війне мелодією гір.
То по безсонню віоліна
Останнім криком полосне.
Приляже вітру на коліна
І, знепритомнівши , засне
В чеканні марнім синя хвиля:
А парус де, а парус де?
То, вклечаний травневим зіллям,
Баян весільних заведе…
Й щедротно-ніжне, й золоте
Душі оте святе розкрилля…
Й поезії земне коріння
Вишневим небом зацвіте.




РОНДЕЛЬ

Тичини томик і дівчина…
Немов нектар спива з рядків…
То ордами - вітри прудкі,
То пропливе хмарина чинно,
То лісові дзвіночки зчинять
В душі столуни гомінкі…
Тичини томик і дівчина…
Немов нектар спива з рядків.
Затерпне в пальцях сік ожини,
Німі дерева і квітки…
І не сполохане ніким -
Натхнення те неперепинне…
Тичини томик і дівчина.





* * *


О.П.Довженку

О, так осонно соняхи цвітуть
І достигають золотаво груші …
В цвітінні Ваша обірвалась путь,
А Ви були до всього не байдужі.


І день ввібрав цей Вашу теплоту,
І світ цей став давно вже Вашим садом…
О, так осонно соняхи цвітуть,
І так багато світла, мов на свято.



* * *

Ірпінь, Ірпінь… Бриніння журавлине
Задмухало жарини листопаду.
І вірші невпопад читав я тій калині,
Що інеєм цвіте вже пелехато.

Ірпінь, Ірпінь…Сміявсь хтось знавісніло
Хтось заздрість роз'ятрив у власнім оці…
Вже й літо бабине давно

читати