Завантажити

ПРИ КЕТЯЗІ КАЛИНИ ЗОЛОТІМ




х х х

Дорога - спромоги моєї вінець,
Не відає тогів ранкова дорога;
Й вечірня дорога, натомлена вщерть,
Не відає тогів.

Дорога - знемоги неспитий бальзам,
На спраглих устах - золота соломинка…
І жилки тремкої невидимий злам
У юних зіницях неюної жінки.

Дорога - нітрохи жалкого плачу -
Лише полинове томління.
Голінний до лету, до неба лечу,
Землі присягаю колінно.

Єдина моя - і знемога, й спромога -
Ранкова дорога, вечірня дорога.



х х х

Валують собаки і вітер,
І дощ, мов стожильний батіг,
Круту каліграфію літер
Кладе на поріг.

Чистопису слова і долі
Ви вчились в години лихі -
Нікого по всім видноколі,
Нічого, окрім юги.

Здавалось, над всеньким цим світом -
Нікого й нічого, лиш біг…
І долю на сходах крутих
Потоптано несамовито.

І тільки собаки та вітер…
Та дощ, мов стожильний батіг.



х х х
Ця рання паска - зовсім без тепла.
І без тепла моя німа зажура...
Мій давній вірш примерзлий до підмурку,
Мов до летовища аероплан.

І щиро в очі небу зазира,
І на мою німує безнадію...
Мовчить заобрій, і мовчить зоря,
І я мовчу... Й нічого вже не вдію.

Тут холодина... Споконвічний піст.
Спокутуй кожен гріх - за цілу вічність.
Хай інший паску запахущу їсть.
Хай інший келих підійма зазвично.

Ні відчаю в душі... Лише оскома.
І скуті кригою мої аеродроми.


ххх

І перший сніг – ні радощів, ні втіхи
На чорногруддя дум моїх і днів.
Нудні поради і слова нудні…
І лихом не розрадити вже лиха.

Ні крихти за душею в крамаря.
Розпродано товар увесь до крихти…
Спіткатися… і знов спіткатись… й бігти –
Допоки день, допоки ще зоря.

Світ за очі – за гори і моря.
Але не сніг, а біг, а чорногруддя…
Де по вдяганці зустрічають й судять,
Й поради тичуть, наче хабара.

А лихо поганя вже інше лихо…
І перший сніг – ні радощів, ні втіхи.


х х х

І завірюха падолисту,
І дум осінніх завірюха...
І тільки друга треба, друга,
Аби навзнак не впасти хлистом,

Аби у паморозь імлисту
Не впасти ниць в німу задуху...
І тільки друга треба, друга,
Щоб вистоять. І всоте вистоять-

Над сиву скруху недолугу,
Над скруту люту, як терпуг,
Над завірюхи і зав"юги,
Над всі наруги із наруг...

І тільки друга треба, друга.
І вже не скруха, як є друг.


x х х

Аж гнуться хмар важезні мажі
Й за Перекоп уже риплять...
І серпень нам про осінь каже,
І наші думи нам болять.

Мов тать, принишк за дальнім кряжем
Вітрище й ніздрі роздува...
І серпень нам про осінь каже,
І наші нам болять дива.

Сова у ніч - самотнім стражем...
І сум туманом огорта.
І серпень нам про осінь каже,
І наші нам болять літа.

Болить крута нам доля наша...
І серпень нам про осінь каже.



"АРТЕК"

Згадаю: море - як моріг
Від Аю-Дагу до Алупки...
І мов моріг, дитячий сміх,
Що огорта маленьку шлюпку.

Згадаю: хвиля шаленіла...
В облозі думного хмариння
Душа пеклась, німіло тіло...
Скрипіла вежа старовинна...
Об берег билась чайка біла,
І співчувало їй каміння.

Згадаю: урвище круте,
Тінь кипариса, чайки блискіт...
І вібчоруський цей "Артек"
Під сивим сонцем українським.





ххх

Цей сум мене до жалощів схилив…
Мотив дощу на думне безголів'я…
На стійбищі безслав'я і хули -
Марнота слів, а чи німе безслів'я.

З'юрмилось люду хтивого довкруг.
Серед папуг - й собі папугою годиться.
Мотив дощу, який в душі не вщух,
Мотив дощу, який не вщух в зіницях.

На стійбищі хули і похвали
Когось жаліть і ревно зневажати…
Квилінь безмежна, неземна квилінь
(Голосить вітер чи голосить мати…) -


Дай Боже, вам такого не спізнати.
…Мотив дощу до жалощів схилив.




х х х
Зітхає вітер полинами,
І поміж нами на межі -
Мала церковця. Й Лемеші.
І ця дорога поміж нами,

Що знає стільки на віку...
Але не знає і на йоту
Про полинову цю гіркоту
В вінку докорів і спокут.

І юну втіху знає хтось
В обіймах долі нелукавих,
Де нам уже стрункий, гілкавий
Дороги не перейде лось.

Збулось. Усе. Навік. Нараз.
Лиш ця дорога не збулась.




х х х

Останні відроги Карпат
Вчепились у спогад останній.
Останні меди виноград
До губ моїх - на розвітання.

Й вечірнього потяга кпин
Вгамовано сном солодющим,
Й такий золотий безупин
У сну золотій шкаралущі.

Віддалена варта ялиць -
Крізь пащу тунелю холодну...
І променем спинена мить
Над самим бескеттям безодні.

...Й самотнім відрогом тремтить
Над прірвою промінь самотній.




х х х

Доречне все. Лише судома
Щораз цупкіш бере за плечі.
І день волочить тіло втоми
У надвечір’я недоречне.

Доречне все. Лиш кволі болі
Стають ураз тобі по вінця.
І навіть та червонолиця
Гладишка, що на частоколі,

Доречна. Гречна, як ніколи,
Гладечно пнеться у зіниці:

- Водиці мо’ тобі, бо спечно…
Доречно вкрай, як ні крути.
І все у світі цім доречне.
І недоречний тільки ти.

28 червня 1999 року



х х х

Ти тільки гість на

читати