Re: цензії

Народилася у м. Дніпро (колишній Дніпропетровськ), де і живу нині. У дитинстві мала багато захоплень: музика, комп’ютерне програмування, фізика, література, журналістика і багато чого іншого. Журналістикою почала займатися ще в школі – газети, телебачення... Хоча все це було дуже тяжко поєднувати. У сімнадцять років стала членом Національної спілки журналістів України. Хоча за статутом – з вісімнадцяти. Але в мене в житті часто буває проти правил та шаблонів. Доля в мене така.

Дуже люблю читати! З трьох років знаю літери, а читати почала десь на рік пізніше. І з самого дитинства розповідала історії. Людям вони подобалися, та ніхто те не записував. Записувати почала сама у 13 років. Хоча на початку це теж було чергове цікаве захоплення. Вирішила займатися літературою професійно після того, як виграла кілька дитячих літературних конкурсів і зрозуміла, що без книжок – то буду не я.

Далі у моєму житті додалася наука: соціальні комунікації, соціальна філософія, літературознавство. І все це у поєднанні також. Захистила дисертацію з соціальної філософії, на складну тему і багато в чому також "проти правил". Зараз захоплююся дослідженням літератури для дітей та юнацтва.

Багато в моєму житті різноманітної громадської діяльності.

Одним словом, якби в добі було 48 годин, точно знайшла, чим би їх зайняти.

– Якими були перші кроки на літературній ниві?

– Мій перший вірш опублікувала популярна місцева газета, коли мені було 15 років. Редактор, це нині покійний Ігор Петрович Пуппо, сильно тоді його поредагував. Я страшенно образилася і написала у відповідь гнівний вірш «Редактор, ты ужасен и всесилен»(починала я російською мовою). І вже цей твір, досконалий технічно і дуже емоційний, з самоіронією, йому дуже сподобався. Далі в мене вже було багато публікацій. Ігор Петрович став моїм першим вчителем у літературі.

Писати я почала одразу і прозу, і поезію. Згодом від поезії відійшла і вже понад десять років вірші не пишу.

Також у мене був дуже важливий період переходу з російської на українську мову. Відбувся він завдяки трьом людям, які дуже сильно вплинули на мене і як на письменницю, і як на особистість, – це Віктор Васильович Савченко, Олекса Сергійович Вусик і Володимир Дмитрович Буряк. На жаль, всі вони вже у кращому світі...

– Мабуть, більшість починала російською мовою. А вже потім переходили на українську. У чому, на Вашу думку, плюси і мінуси письменницької справи?

– Так, для мого краю це нормально. Головне, вчасно зрозуміти, яка насправді твоя мова. Бо інакше доведеться багато перекладати.

Письменники мають дуже розвинену фантазію і багатий світогляд. Це те, що можна добре використати у багатьох сферах життя: політика, освіта, театральне мистецтво, кіно... Автор може бути як режисером, так й актором у реальному житті. Може дивитися на проблеми глобально і з різних точок зору, вибудовує стратегії і робить реалістичні прогнози. Він отримує багато різноманітного досвіду завдяки тому, що пише. Герої діляться з авторами своїми надбаннями.

Це безумовні плюси, але водночас і мінуси. Бо чим більше людина вміє, тим частіше викликає заздрість інших. Особливо тих, хто не хоче розвиватися і навчатися. Якщо перевтілення відбуваються надто часто й автор використовує прийом "дивитися очима іншого" в реальному житті, це може навіть лякати. Хоча насправді у тому немає нічого страшного.

Є ще кілька мінусів.

Наприклад, часто вважається, що письменники, як "всякі творчі люди", літають десь у хмарах і до реального життя цілком не пристосовані. Хоча це суто індивідуально і з творчістю пов’язане не настільки сильно, як про те кажуть стереотипи.

Також відносним мінусом є те, що письменництво (особливо проза) потребує багато часу. Не кожен може собі дозволити стільки витрачати на те, що до якоїсь пори його не годує. І тоді в жертву приноситься або література, або робота, або ще щось цінне.

На жаль, в Україні через нерозвиненість і деформованість книжкового ринку неможливі дебюти, коли вже після першої-другої книги автор стає відомим і може займатися письменництвом, не відволікаючись на іншу роботу. Хоча для країн Європи та США подібне є цілком звичним.

– Головним мінусом, мабуть, письменницької справи все ж є "жертва часу". А розкажіть про свій найбільший успіх і невдачу, якщо такі були у вашому житті.

– Життя смугасте і непередбачуване. Іноді успіх стає невдачею чи навпаки. І на відстані багато речей сприймаються зовсім інакше. Непросто все це...

Був у мене в житті такий успіх-невдача, про який можна зараз казати відверто. У 2011-2012-му з’явилося перше видання "Скарбів Примарних островів". Книга не перша, але це був вихід на всеукраїнських рівень. Багато виступів, рецензій, нагород... Щоправда, видавництво у тій рекламній кампанії не дуже брало участь. Здебільшого мені допомагали друзі і бібліотеки.

Але книга була позиціонована некоректно по віку аудиторії. Ілюстрації та обкладинки не відповідали написаному. А сам текст сильно скорочений. Вже не кажучи про дуже "хитрі" договори видавництва.

Тепер маю з нею великий клопіт. Бо паралельно існують дві версії книги. Одна тих років, а інша гарно ілюстрована і нарешті повністю. Але ж кожному читачеві цей нюанс не поясниш...

З іншого боку, я тепер дуже багато знаю про книговидання і все, що з цим пов’язане.

– Неприємна ситуація. Та негативний досвід – теж досвід. Буває таке, що натхнення залишає вас і писати зовсім немає бажання?

– Така прикрість у кожного письменника буває. Ще гірше, коли бажання є, але немає сил або часу, щоб повноцінно зануритися у текст.

Мене з творчої хвилі збивають дурні справи, яким приділяється багато уваги, але які не мають реально ніякого сенсу чи користі для суспільства. Ми, на превеликий жаль, ще дуже довго будемо позбуватися рабської радянської психології. Бо якраз вона і є найчастіше джерелом таких речей.

– Важко з Вами не погодитися... Мабуть ще чимало часу має пройти.

Цікаво, які Ваші улюблені книги, фільми? І чи є серед них такі, які безпосередньо вплинули на те, що Ви вирішили стати письменницею?

– З дитинства дуже багато читаю, люблю кіно. Маю велику колекцію мультфільмів для дітей і дорослих, особливо тих, що у нас називаються аніме. Деякі перекладала через англійську, бо українською їх не було, а я вважала подібне неправильним.

Люблю багато всього і дуже різного. Фільм або книга мають мене зачепити: ідея, світ, мова, образи, сюжет... Це може бути будь-що, але так, щоб мені не хотілося з того твору-світу йти.

Одним з творів, який мене по-справжньому зачепив, був роман Дж. Р. Р. Толкієна "Хоббіт". По ньому я вчилася читати. До речі, українською мовою. Мені було трохи більше трьох років. Згодом, коли мені вже було десять, батько привіз з відрядження два томи "Володаря Перснів". Два, не три! І кілька років я жила останньою фразою другої книги. На той час, а це були 90-ті, мало хто у нас взагалі знав про існування цього всесвітньовідомого автора. Дивно, але мені тоді не кортіло написати "своє" продовження.

Тому важко сказати, що якась конкретна книга вплинула на цей вибір. У моєму житі було стільки гарних книжок, що можна сказати: книга завжди була невід’ємною частиною мого "Я". А таке не може залишитися без наслідків. :)

– "Володар перснів" – одна з моїх улюблених. Як і екранізація Джексона. Чого б Ви ніколи не зробили у своєму житті?

– Дуже складне запитання, бо відповідь на нього можна дати тільки у тому випадку, коли вже потрапив в якусь ситуацію і не зробив чогось поганого, залишився сильнішим за обставини.

Гадаю, не знущалася б над людьми. Хоча знаю, що по деяких моїх персонажах того не скажеш.

– Ну персонажі, то не живі люди. Хоча...

– А не скажіть! Іноді це такі особистості, що мають набагато більший вплив на читачів, ніж реальні співрозмовники. І деяким на дорозі краще не траплятися.

– Згоден. Ось наприклад я наразі читаю Тільє, а до цього читав Гранже і Каррізо. То мої друзі кажуть, що я став занадто підозрілим. :)

– Все, емоційно пережите, на нас впливає. І контролювати цей процес надзвичайно складно, а часом неможливо взагалі. І це абсолютно нормально. Так мистецтво нас змінює і навчає.

– Чим займаєтеся у вільний час? Маю на увазі – вільний від письменництва та громадської діяльності.

– У мене в житті все так поєднується, що іноді важко відділити літературу, громадську діяльність, науку, роботу, особисте...

Загалом дуже люблю подорожувати. Один день, проведений не вдома, часто вартує тижня, а то й місяця умовно звичайного життя.

Люблю озвучувати книги. І свої твори, і чужі. Часу займає дуже багато. Бо після озвучки ще треба працювати з самим звуком, що разів у п’ять довше, ніж процес запису. Потім тими речами ділюся.

Ще я вишиваю. Бісером і хрестиком. Моя перша нагорода була у дошкільному віці саме за вишивку. Мені тоді ще подарували букет гладіолусів, більший за мій зріст. Як зараз пам’ятаю.

– Якими якостями, на Вашу думку, має володіти письменник?

– Постараюся відповісти коротко: наполегливість, працьовитість, бажання розвиватися, уважність до деталей, системне і незалежне мислення, сміливість, розвинена уява і головне – віра в себе. Бо щойно людина проявить свій талант, заявить про себе, обставини складуться так, що вона може зневіритися і покинути письменництво. Це випробування проходять усі письменники, але у кожного воно своє.

– Скажіть, а де беруться образи, ідеї для Ваших творів?

– У мене здавна таке відчуття, що те, про що ми пишемо, існує насправді у якихось паралельних просторах або в інших часах. Й іноді "проривається" до нас. Тоді і з’являються образи та ідеї.

Це може бути щось побачене на вулиці, незнайома людина, яка наче зійшла зі сторінки книги, або ти нібито раптом починаєш розуміти, що знаєш її історію. Так само з предметами, вулицями чужих міст, будинками, природою... Насправді ключем може стати будь-що побачене, почуте, відчуте. Головне, щоб воно було пережите, емоційно заряджене, викликало асоціацію, думку, враження... З того всього і матеріалізується образ або створюється ідея.

На мою думку, ідею неможливо придумати. Вона живе в тобі, ти в неї віриш, сперечаєшся, переосмислюєш... Інакше це буде несправжня ідея і несправжній твір.

– А як Ваші рідні, знайомі, друзі ставляться до того, що їх друг письменник?

– Здебільшого добре. Дехто з цікавістю або зі здивуванням. Навколо творчих людей завжди було багато домислів, і все це іноді доводиться спростовувати. А дехто з таким захопленням, що навіть лячно стає. Бо чим більше щирого захоплення, тим більше відповідальності за те, що робиш. Принаймні, у мене так.

А рідні підтримують. Без підтримки моїх батьків, насамперед емоційної і просто в житті, я досягла б значно менше. Порід із кожною творчою людиною має бути хтось, хто завжди підтримає і зрозуміє. Інакше тяжко.

– Ніколи не виникало бажання покинути все і займатися чимось іншим?

– Виникало. Коли здавалося, що немає ніякої надії і всі двері наглухо зачинені, що всі можливості вже використані і нових не буде. Але коли доходиш до такої межі і знаходиш в собі сили не схилитися і не відмовитися від омріяного, завжди згодом знаходиться щось або хтось, хто повністю змінює сумний малюнок. Це теж, імовірно, випробування, щоб людина пересвідчилася: те, що вона робить, їй справді потрібне.

– Про що мрієте в житті?

– Про щастя. У мене воно багатогранне, всі сфери життя охоплює. А ще про Перемогу, після якої настане мир і розквіт. Відстань у двісті кілометрів від фронту і зараз відчуваєш майже кожен день. І це теж частина мого життя.