Пам´ятаю, як це було в Німеччині, на Мундіалі. Перше потрапляння на чемпіонат, купа сподівань, купа побоювань, віра, надія, любов. Експертні мудрування, тактичні розклади, свята переконаність у тому, що ось цього разу нам усе вдасться, головне, вдасться те, що не вдавалося ніколи - стрибнути вище голови. Адже так завжди складалося, що все в нашої збірної було на місці - гравці, суперники, мотивація. Єдине, чого ніколи не вдавалося - стрибнути вище себе, створити маленьке диво, здивувати, одне слово.

Ну а потім була гра з Іспанією в Лейпцигу. Пам´ятаю розгубленість на трибунах, коли ніхто не знав, як реагувати на м´ячі, що почали залітати до нашої сітки - далі підтримувати свою команду чи вже починати свистіти? Ми стояли, дивилися вниз, на поле, й не вірили власним очам - мовляв, як же так, а як же всі наші припущення, сподівання та передбачення? Що тепер буде з нашою надією та самоповагою?

Завершилось усе бійкою між своїми в нашому секторі - нерви не витримали, розпач мусив знайти собі бодай якийсь вихід, в цій ситуації найпростіше, звісно, дати по голові тому, хто поруч. Адже немає нічого образливішого за зруйновані мрії та нереалізовані сподівання, коли, здається, цілий світ потішається над твоїми розбитими ілюзіями та гірким розчаруванням, коли видається, що сама доля проти тебе, що святі просто насміхаються з твоєї віри та твоїх аналітичних розрахунків.

Потім була феєрична перемога над Саудівською Аравією, вимучена над Тунісом, серія пенальті зі швейцарцями і програш Італії. Жовто-сині зробили те, що робили завжди - виграли в тих, в кого мусили виграти, програли тим, кому мусили програти. Не стрибнули вище голови, але все одно подарували свято.

Пам´ятаю також відчуття, які з´явилися після забитого нам м´яча в матчі проти шведів на "Євро-2012". Ми знову ж таки стояли на трибунах, дивились вниз, на поле, і знову ж таки не вірили власним очам. Мовляв, за що? Мовляв, яким чином? Це ж наше свято, наш чемпіонат, забивати тут маємо ми! Ми ж так готувались, так чекали на нього, ми ж просто мусимо цього разу всіх здивувати, у нас немає інших варіантів, у нас просто немає вибору! Ну, але вибір є завжди. Ми програли французам, потім англійцям, нікого не здивували, проте залишили непогане враження.

Ще час від часу згадую матчі проти французів восени 2013-го. Коли, після першої гри в Києві чи не вперше подумалось - ось воно, момент істини, точка неповернення, нова сторінка в історії. Тепер нас ніщо не зупинить, тепер нам ніхто не страшний. Все таки змогли - здивували, стрибнули вище голови, зламали всі можливі традиції. Потім була повторна (щоб не сказати потворна) гра у Франції, і все стало на свої місця. Спочатку зникла ейфорія. За нею швидко відійшли ілюзії. Потому з´явилось розчарування. Але згодом не стало і його - футбольний календар побудований таким чином, що розчарованим ходиш рівно до наступного матчу, потім знову починаєш вірити й сподіватись.

До чого я веду? Ну хто насправді вірив у перемогу над Німеччиною? Ну, якщо відверто - хто? Зрозуміло ж було, що програємо. Як завжди. Питання ж стояло, скоріше, про те, аби, традиційно граючи другим номером, програти гідно, дати, наскільки можливо, бій, з розрахунку на те, що очки доведеться брати уже в наступних матчах. Десь так воно й сталося - вище голови не стрибнули, але грали гідно, дали бій. Все як завжди - жодного приводу посипати голову попелом, западати в розпач, зневірюватись.

Лишається далі сподіватися, вірити, підтримувати, любити їх - цих лісорубів, які репрезентують твою країну, співають її гімн, захищають її честь та гідність. Захищають, як уже вміють.

Любов - річ химерна й нелогічна. Вона примушує тебе забувати погане й вірити в добре. Вона надає сил і позбавляє сумнівів. Вона страшенно примхлива й нераціональна. Просто любити гру, скажімо, іспанців. Чи німців. Та навіть гру італійців любити в більшості випадків не так складно. А ти спробуй полюбити команду, яка може на рівному місці пропустити від аутсайдерів, або несподівано влаштувати сама собі проблеми з яким-небудь середняком, або, виграючи у матчі з яким-небудь грандом, під кінець розгубити всю свою перевагу. Спробуй полюбити цих піжонів, чиєї майстерності й таланту вистачає на півтайму в грі з німцями. А все ж любиш, любиш. Оскільки іншої збірної в тебе немає, і країни іншої немає, тому треба вірити в цю, підтримувати цю. І оскільки футбол - така гра, де кожен лісоруб рано чи пізно може стрибнути вище власної голови.

Добре, думаєш, це було прогнозовано, нічого страшного насправді не сталося. Все ще попереду, все ще в наших руках, вірніше - ногах. Рано чи пізно, а їм це все ж удасться - зламати традиції, здивувати всіх, себе в першу чергу, припинити грати другим номером, забити все, що потрібно забити, не пропустити там, де пропускати необов´язково. Коли-небудь так і станеться. Адже любов, вона розрахована на взаємність, вона потребує якось зворотної реакції, вона побудована на тому, що в об´єкта твоєї футбольної любові є хоча б якесь почуття совісті, і він розуміє, чого від нього очікують. Навіть якщо цим об´єктом є кривоногий лісоруб, що втік до російського чемпіонату.