Уся творчість У.Еко — безперервне дослідження людської глупоти. Можна сказати, що світ тримає його саме для виконання цієї роботи. Письменник реагує на виклик: «Для можливості прийняти ідею свого кінця потрібно переконати себе в одному: після вашої смерті залишаться тільки дурні», — каже він одному з представників популяції не-дурнів, яка катастрофічно зникає. І співрозмовник, знаний французький інтелектуал, потверджує силу того парадоксального еліксиру молодості (жити серед розумних): «Вражений тим, як стимулює вивчення глупоти» (Умберто Еко, Жан-Клод Кар’єр. Не сподівайтеся позбутися книжок. — Л.: Видавництво Старого Лева, 2015).

Коли б Еко розглядав людську глупоту лише як ваду-хворобу, даючи якісь поради на одужання, навряд чи мав би бестселерну кількість читачів. Читач не любить повчань. Натомість любить гратися. Й азартнішого гравця за Еко в сучасній літературі годі шукати. Партнери гідні одне одного, і книжковий ринок із захопленням спостерігає за цим карколомним квестом уже тридцять п’ятий рік поспіль.

Ігрову кваліфікацію італійського професора-літерата сертифікували кращі філософи. Американець Джонатан Куллер пише, що «інтерпретація... цікава тільки тоді, коли є крайньою» (див. у кн.: Умберто Еко. Маятник Фуко. — Л.: Літопис, 1998). Крайнощів-провокацій в У.Еко — хоч греблю гати. Ось навмання із «Празького цвинтаря» (2010): «Найбільший вияв тієї вульгарності у тому, що вони не соромляться очевидного факту, що вони німці». Або й таке: «Найбільший меломан серед тварин, після крокодила — це єврей». І це тоді, як наш письменник має сталу репутацію вищою мірою політкоректного і толерантного автора. Пояснює цей позірний парадокс той самий Дж.Куллер: «В академічному світі крихта параної потрібна для справжнього оцінювання речі... і насправді може означати практику ставлення тих питань, які необов’язкові для нормального порозуміння, але які уможливлюють нам розмірковування над його механізмами».

Дж.Куллер дає нам розуміння надмети усієї творчості Умберто Еко — наукової та літературної — «спроба розпізнавати коди та механізми, за допомогою яких різні епохи суспільного життя творять значення». Сам письменник потверджує це, звіряючись у коханні до «читачів, оснащених мовною компетенцією як суспільною скарбницею». Таких читачів у всі часи мало, коли не сказати — одиниці. Вони завжди є й «були святими саме тому, що вміли розрізняти. Оце і є святість» («Ім’я рози»). У термінології Пауло Коельйо — це «воїни світла», котрі «вміють відрізняти свої помилки від нещасливого збігу обставин» (Книга воина света. — К.: Софія, 2002). Завдання, яке собі ставлять і Коельйо, й Еко, — спробувати збільшити число тих, хто розуміє.

Коли взятися за цю справу просто, як куля в лоб, — вийде утопія, котра жодного разу в історії людства не справдилася, а натомість наполегливо-прагматична реалізація деяких теорій спричинилася до найбільших жертв («терористи, скажу більше, марксисти», — означує своє ставлення до авторів утопій У.Еко). Лишається обхідний шлях — антиутопія. Або, як «метафорично» каже про неї згаданий Ж.-К.Кар’єр, «брехня — єдина дорога до правди». Так, погоджується У.Еко, «іноді достатньо сказати божевільні слова, щоби подолати минуле».

Як пригледітися, то це не лише чергові парадоксальні брязкальця, а інструкція з експлуатації — як і весь діалог «Не сподівайтеся позбутися книжок». «Вправа зі створення фальшивого себе насправді дуже корисна», — каже У.Еко. Це схоже на методичне обґрунтування діяльності агента під прикриттям, котрий сягає програмованих результатів шляхом різнорідних провокацій. У тому числі й декларативно-провокаційною забороною обговорення чогось, бо «щойно вам заборонили про щось думати, ви можете думати тільки про це. Заборона спокушає».

Головне слово — «спокуса» — мовлене. Це і є та велика гра, яку веде Умберто Еко в ролі «адвоката диявола». Тотальну людську глупоту він розглядає не як хворобу, а саме як спокусу, як «палку та сліпу пристрасть самоомани». «Дурна манія вірити у все, що мені до вподоби», — на свій лад веде про те саме П.Коельйо (Адюльтер. — Х.: Клуб сімейного дозвілля, 2014). Й оскільки, «як відомо, можна встояти перед усім, окрім спокус», а «фанатики з цього світу ніколи не зникнуть, — то чому б не отримати користь з їхнього фанатизму» («Празький цвинтар»).

Отже, пристрасть-спокуса самоомани, необорний потяг уникнути суб’єктності, перетворитися на об’єкт, яким маніпулюють, і всю провину за власну бездіяльність і власне лузерство фанатично перекласти на будь-кого іншого, від сусідів і колег по службі — до масонів. Люди з рослинним типом мозку, що свою само-вільність, спроможність перемогти вбачають хіба у розгадуванні кросвордів. Котрі вірять у все, окрім власної сили волі і думки, а тому апріорі спростовують саму здатність змінюватися і змінювати світ — мовляв, усе під контролем темних залаштункових сил. «Ці люди проковтнуть усе, аби тільки воно було герметичне... аби тільки там твердилося протилежне тому, чому їх учили у школі... Неспростовна логіка аналогії, позірності, підозри» («Маятник Фуко»).

Умберто Еко, стаючи до гри з читачем, котрому всюди «вчувається Тутанхамон, скарабеї, піраміди», здає собі справу, що «будь-який факт набуває ваги, якщо пов’язати його з іншим фактом». І він готовий протистояти енциклопедичному невігластву: «Шукати ідеї в каталогах — мій фах» («Маятник Фуко»). Лунає гонг: «Тамплієри всіх країн, єднайтеся!». Гра починається.

Останній роман «Номер нуль» — черговий раунд бою з марновірством. Оповідна фабула, як завжди, прозора. Один з італійських олігархів («у своєму роді Х — бог. У роді гівнюків») створює газету для чорнопіарних атак на політконкурентів. Усе, як зазвичай (з Україною включно): набирають майстрів жовтої преси, кладуть їм гарну платню, стимулюють їхні найхворобливіші пропозиції.

Стилістика новостворюваної газети упізнавана: «Ніж друкувати факти, які хтось може перевірити, краще обмежитися простими натяками». Прогнозована авдиторія — ті, що мають «суцільні ідеали й жодних думок». Ті, що зневірилися в усьому політикумі — «перестали вірити будь-чому, окрім одного: що за нашою спиною завжди є хтось, хто нас обманює». Хто реагує лише на апокаліптичні меседжі («читач розуміє, що відбувається, лише тоді, коли кажуть: «Ми у глухому куті»). Хто ладний пристати на найекзотичнішу теорію, бо в раціональних давно розчарувався («якщо пошириться думка про те, що забруднення довкілля шкодить не лише великим китам, а й, даруйте за термін, — пенісам, то, гадаю, вмить стрімко побільшає прибічників боротьби за чисту екологію»).

Внутрішній сюжет, як завжди, детективний. Спочатку газетярі весело пристають на думку, що «все завжди пов’язане, якщо вміти ворожити на кавовій гущі», й вигадують провокативні сценарії. Та стається витік нафантазованої дезінформації; хтось за лаштунками великої політики вважає її небезпечною і «замовляє» автора «журналістського розслідування». Поява трупа руйнує план усієї медіакампанії. Колеги вбитого тікають з міста й залягають на дно. По якомусь часі вони доходять того ж висновку, що й персонажі усіх попередніх романів У.Еко: «Програє той, хто не збагнув, що перемога полягає в чомусь іншому» («Маятник Фуко»).

Пристрасна віра в абсурдні «істини» вбиває — цей висновок випливав уже з першого роману Еко. І водночас «Ім’я рози» наштовхувало на трагічну думку: лише демонстративна смерть є ефективним ліком супроти масової глупоти; лише після непоправного «полум’я пристрастей гасне, а з ним гасне й те, що ми мали за світло істини». Абсурд недавньої «віри» звітрюється. Та чи стає внаслідок більше тих, хто розуміє, — як на те сподівався автор?

Західний світ відповідає на цей сумнів ствердно. Ба більше: робить усе, аби масове невігластво не виходило на трагічні рубежі: прищеплює імунітет проти марновірства зі школи. Це називається «медіаграмотність» — предмет, що експериментально викладався уже в 1960-х, з кінця 1990-х ЮНЕСКО рекомендувало його усім своїм членам, а нині «медіаграмотність визнано однією з ключових навичок ХХІ століття». До України практика боротьби з інтелектуальними інфекціями докотилася щойно торік: «Медіаграмотність. Критичне мислення у мультимедійному світі» (К.: Центр вільної преси, Академія української преси, 2014).

Книжка направду шокує. Цей американський посібник розповідає, як з’ясовувати з дітьми те, чого не знає більшість українських дорослих. Зважте, лишень, на геть екзотичну, як на наше громадянське вухо, термінологію: «Критична автономія відносно медіа... Десакралізація медіа... Пом’якшення негативного ефекту сильного залучення до медіа... Імунітет до бездоказовості, замовчування, брехні... Критичне мислення як декодування... Створення культури допитливості».

«Медіаосвіта дає людині змогу захиститися», — вважають автори і пропонують вигадливі методики, аби «надати учням необхідне знаряддя, щоб вони відкинули завісу та побачили, що медіа не добренькі». Ось, наприклад, план уроку з первісного аналізу медіамеседжів: «Авторство: Хто створив ці меседжі? Мета: Чому це створено? Яка цільова авдиторія? Економіка: Хто за це заплатив? Вплив: Хто може отримати користь від цього меседжу? Кому він може завдати шкоди? Що це повідомлення означає для мене? Реакція: Які можуть бути мої дії у відповідь на ці меседжі?»

Важко відкинути сумне припущення, що такий аналіз, пропонований дітям Європи, Америки й Австралії, не по силі здійснити більшості дорослих українців. Більше за те, наша нинішня влада не довіряє своїм громадянам настільки, що всіляко приховує економічне походження українських медіа. Якщо «учні не зможуть зрозуміти медіакультуру, в якій вони живуть, не розуміючи ролі, що відіграють гроші у формуванні цих медіа», — то дорослі вже не зможуть адекватно діяти, зокрема, й результативно голосувати.

Батьківщина Умберто Еко не належить до країн, де медіаосвіта поширена аж так, як у Канаді, приміром. Але роман «Номер нуль» свідчить, що італійська широка публіка без проблем здатна відтворювати засадничу звичку медіаграмотності — автоматично «розрізняти факти та думки». Рушійна інтрига цього твору якраз і полягає у спробі затуманити цю здатність. Наприклад, так, як у «білій» українській пресі чинять зараз повсюдно: «Якщо їх взяти у лапки, то ці слова стануть фактами».

Тож висновок по ознайомленні з обома книжками невтішний: в українського суспільства відсутнє базове критичне ставлення, тобто «ті, хто думає критично, завжди відшуковують припущення, мотиви та дані в задекларованих заявах» — в абсолютній меншості. Й тій меншості залишається, хіба, вірити у мудрість древніх: попереджений — убезпечений. 

Костянтин Родик