Вона каже, що оголення емоцій для неї - головне у творчості.

- Книжка "Гербарій коханців" стала для мене якимось таким своєрідним завершенням певного етапу, внутрішньої трилогії, яка, можливо, не дуже помітна на сюжетному тлі. Ідеться про книжки "Чабрець у молоці" і "Комашина тарзанка", ну і тепер "Гербарій коханців".

Це для мене книжки, які уособлюють роздуми про час. Що таке для нас час? Чи щось таке, що ми відчуваємо і розуміємо, чи взагалі є якась об´єктивна дійсність, чи кожен з нас бачить час якось по-своєму, і ми не можемо порозумітися щодо того, що ми бачимо.

І всі ці роздуми об´єднані спостереженнями за якимись деталями, які дають можливість побачити різницю в наших сприйняттях, в тому, як для нас по-різному плине цей час і якою різною може бути дійсність для кожного.

"Гербарій коханців" - це книжка, яку тримає, напевно, більше не сюжет, а певний настрій. Саме настрій - це те, що було для мене дуже важливим і що хотілося зберегти протягом усієї книжки. Про те, про що мріється у сірий похмурий ранок, коли п´єш перше горнятко кави і раптом відчуваєш, що настрій твій кудись рухається, що він покращується, що ти починаєш про щось мріяти.

Потім не обов´язково ці мрії втілювати, але сам стан мрії страшенно приємний. Мені хотілося цей стан відтворити чи спровокувати його у читача, спровокувати здатність занурюватися у цей стан, перебувати у ньому.

Якщо говорити про героїв, то моєю улюбленою героїнею в усіх моїх книжках є така собі умовна бабця. Цього разу це тета, галицька тета Амалія, абсолютно фантасмагорична постать кінця 19-го століття, страшенно своєрідна, страшенно волюнтаристська навіть, котра живе життям, не схожим на життя тодішніх жінок і навіть на тодішнє життя. У неї зовсім свої уявлення про світ, в неї є свій гарем, в неї є багато різних забаганок.

- Помітила, що у цьому романі більше позитиву про жінок і значно менше - про чоловіків. Іноді видається, що ви над ними насміхаєтеся і не надто прихильно ставитеся.

- У мене в усіх книжках воно так було. Тобто, це, напевно, природно, оскільки я сама жінка, я думаю, як жінка. Тобто, для мене це нормально - бути на стороні того, що я знаю і розумію краще.

А крім того, мені здається, що найбільший масив чи основний масив світової літератури написаний з чоловічої точки зору, це те, до чого ми звикли. А от описування світу з жіночої перспективи, особливо в Україні, мені здається, тільки починається. І щирі історії, розказані сучасними жінками-письменницями, це, напевно, найцікавіше, що є зараз в літературі. Я свідомо це роблю і мені це подобається.
- Герої "Гербарію", принаймні, багато з них досить дивакуваті. Ви таких людей часто зустрічаєте і з них створюєте образи?

- Насправді, маю відчуття, що всі ми дивакуваті. Тобто, зовсім нормальних людей не існує. Для того, напевно, і вигадали критерії "нормальності", щоб більш-менш триматися в рамках. Але коли людина абсолютно стандартна, шаблонна - ну чим вона цікава? Інакше це якийсь робот.

А дивакуватість і якісь індивідуальні особливості - вони якраз і роблять людей індивідуальностями, роблять їх цікавими і особливо цікавими - у літературі. Тому що література все ж таки змушена концентруватися саме на незвичайних деталях.

- Тема шлюбу, анатомія шлюбу - це тема багатьох творів української і світової літератури. У "Гербарії коханців" також є, фактично, препарація певних шлюбних стосунків. Що для вас було важливо у цій темі показати?

- Знову ж таки, повертаючись до початку розмови: те, про що весь час ідеться - про щирість. Тому що література, можливо, на сьогоднішній день найбільш консервативний вид мистецтва. Найменш податливий на всілякі новітні технології, на можливості бачити світ в 3D, в 5D чи незабаром - 28D. Все ж таки література тяжіє до саме таких, дуже-дуже постійних якостей.

І тому найбільшою цінністю сучасної літератури, як на мене, є коли вона - голі емоції, коли ідеться не про стосунки, якісь інтимні подробиці, про які зазвичай прийнято говорити завуальовано, або не говорити взагалі. А про інші способи мовлення - про щирість, про те, як ми насправді думаємо.

Для того й існує література, щоб можна було моменти, що є дуже важливими, але які ми не встигаємо зафіксувати у житті, побачити у сповільненому режимі і зрозуміти, що це для нас означає, як це нас формує. Зокрема, і у шлюбних стосунках.

- У книзі згадується несподіваний вид бізнесу - бордель для жінок, а не для чоловіків, що є більш звичним. Ви від когось почули таку історію, вона була у реальності?

- Ні, це абсолютна фікція. Я ніколи не чула насправді про існування таких закладів. Хоча із задоволенням сходила б подивитися, якби щось таке було.
- Героїня, про яку ви сказали на початку, яка такий бордель організувала, виходить теж вигадка чи є прототип?

- Це знову ж таки моя фішка. Мені весь час хочеться реконструйовувати історії, яких не було, бо як на мене, життєвий досвід загалом страшенно сумний.

Українськість - це синонім сумного, трагічного, нереалізованого, непрожитого, всілякого негативного досвіду, і мені страшенно бракує якогось позитиву в цьому всьому.

Якщо його немає в житті, то треба його вигадувати, бо по-іншому як собі давати раду? Тому я страшенно люблю якихось таких персонажів вигадувати, які би були успішними, реалізованими, робили те, що хотіли, не страждали під гнітом тяжкої української карми. Але при тому щоб ці персонажі були українськими.

Світлана Дорош