Re: цензії

Світ катастрофічно втрачає набуті прояви емоційності серед людей. Почуття зневоднюються, не озвучені, поступово спрощуються, атрофуються. Настає мовчазна епоха, коли домінують рефлекторні порухи кінцівок, вищір зубів і ворушіння шерсті надбрівних дуг. Потужні нейрохімічні спалахи у мізках найрозумнішого ссавця лише відстовбурчують угору середній палець на руці...

До чого це я?

Та до того, що "Гонихмарник" Дари Корній зупиняє цю катастрофу. Бодай на час, допоки люди читатимуть роман, гортатимуть його сторінки. У чому ж його найбільша сила?

Для національно свідомих зі сторінок роману повертаються наші дохристиянські вірування, наша генна пам’ять. І це добре, бо там люди задивлені в небо, пориваються до Сонця, до зір, до високості. Особисто мене підкорює протослов´янська мрія про вічність людської душі. Археологи стверджують, що витоки слов’янства - у північно-західній Волині. Напевне, і мрія ця вколисана зорями на плесах Шацьких озер. Душі померлих потрапляють у вирій і перебувають у небі, де Сонце і безліч зірок.

Гонихмарник міг з’явитися в уяві хлібороба, людини, яка звіряла свій ритм і спосіб життя за природним календарем. Згодом ці чолов’яги наплодилися ледь не в кожному селі. Контролювали хмаро-водяну стихію, не давали їй розбурхатися. Іноді бешкетували. Та то таке. Неймовірно привабливі для дівчат і молодиць.

"Щоб поборювати стихії, Гонихмарнику просто необхідна жага пристрасті, вогонь, а де ж їх взяти, як не у жінки. Хіть, страшна, всепоглинаюча, спопеляюча”.

А з душею не поталанило. Їх аж дві... І все б рухалося далі одвічними законами Градобурів, але тут стихія проникає до нього самого, до середини. Гонихмарник у дівку закохавсі! Та ще й у ту, що "була непідробною, справдешньою, без омани, як той прадавній ліс, якому байдуже до гараздів цивілізації – він лишається собою".

Не варто переповідати основні події майстерно закрученого сюжету. Скажу лише, що Авторка не дає читачу перевести дух, змушує переживати за долю героїв аж до самого закінчення. Я, дочитавши до фіналу, тривожуся за подальшу долю Марти і жалію закоханого Петра. От освоїться клятий Градобур у дівочому тілі, всотає жіночий хромосомний набір і розправить спину. Почне знову бешкетувати... А далі – Марта стає німфоманкою, і сердешному Петру треба починати все спочатку, як Аліні.

Погоджуюся з Талою Вадмировою щодо недоречності порівняння Дари зі Стефані Майєр. Якщо навіть перенести Стефані з Хартфорду на Західну Волинь і поселити її на деякий час серед пралісу і тамтешніх людей, схожих на колоритну бабусю Орину, чи запхати до поліського вулика, щоб погладила бджолину королеву, то вона, Стефані, не напише другого "Гонихмарника". Бо у Дари за плечима тисячолітнє коріння наших пращурів. Отих, що віками купалися у Шацьких озерах і пили з долонь воду чистого, як сльоза, витоку Прип’яті. А це вже занадто вагома річ.

Тому нехай і далі над Хартфордом літають кажани-вампіри, у яких писок нагадує морду штучно створеного англійського бульдога. Нехай п’ють кров із променевої артерії, чи яремної вени. А нашою землею хай ходять вродливі чолов’яги (а тепер уже і жінки) – витончені гурмани, націлені на смакування особливостей людської душі.

У романі (ст.238) є маленький ”танцюючий” розділ, що зветься ”Сонце”. Там звучить якийсь калібрований частотний діапазон - камертон для закоханих. О, який же то танок! Для всіх, хто кохав, кохає, чи тільки збирається потрапити в ту пастку.

Читайте. Кружляйте в тому танку разом з героями роману. Адже їх душі так довго летіли назустріч і поєдналися. Налаштовуйтесь на чарівну хвилю. І тоді ви не відпустите своїх коханих далі півподиху, півкроку. Ви зможете танцювати разом із засніженими деревами, які переплелися кронами і, нарешті, дочекалися весни... Будете кружляти за Сонцем чи проти нього – байдуже, бо у ваших душах сонячно затепліє!

Для кого „Гонихмарник”?

Для всіх. Для зовсім юних дівчат, щоб не заглядали до рота тим, у кого більше "гламуру", шику, шмоток, чи... шлунку, а залишалися завжди собою. Для прищуватих закоханих хлопаків, які поспішають на перше побачення. Щоб уміли озвучити власні почуття. Для молодих необітників на літературній ниві. Щоб менше "факали" та ображалися на цей незрозумілий і ворожий світ та землю, яку топчуть. Для національно свідомих, замріяних у небо, закоханих. Для Сонцепоклонників і Зорелюбців. Зрештою, для справжніх українців.

А для мене...

Є книги, які чимось нагадують Жінку. Не просто жінку, а ту, яку пізнавати хочеться. Роман просякнутий почуттями. Там неймовірно багато краси. Натхненно виписано події, пейзажі та портрети героїв. Розмаїття звуків, запахів і фарб.

Процитую лише два уривочки.

"Літній вечір підступно, мов наполегливий коханець, підкрадався до землі, ніжно пестячи її тіло. Вона, натомлена та знесилена за день, піддавалася його шалу й пристрасті. Врешті ця божественна історія закінчувалася одним – над містом бриніла музика кохання, змішана з пахощами акацій..."

"Ще вчора вечір марив втомою міста, буденністю, поспіхом і теплим, мов парне молоко, небом... А зранку раптом так п’янко весь простір від парку до будинку встелила дорога із пахощів. Вона бриніла в повітрі поміж сонячних зайчиків, вона проганяла геть набридливі звуки ранкового міста, його запахи, і по тій дорозі летів витончений аромат липня, такого юного і прекрасного, благословенного і небом, і сонцем, і тією літньою зливою, що падала вночі.

У Львові зацвіли липи".

І таких чарівностей у книзі дужко багато! Власне, у романі все живе. Там навіть камені волають і Сонце заплутується...

Так от, допоки всотував, купався і обпивався тою красою, то відкривалися хвилюючі грані, ще не відомі риси самої Авторки. Частіше прямо з тексту, іноді поміж рядків. Читання цієї книги для мене – неначе пройти з тою Жінкою багато кілометрів, торкаючись плеча. Це коли на тому шляху повертаєш голову і вже відчуваєш, як летить тобі назустріч її погляд... І чуєш слова - твої думки, тільки ще невимовлені.

Прочитав "Гонихмарника” і... ніби прожив якийсь час із Дарою під одним дахом!

І на завершення скажу:

Відтепер частіше задивляюся у небо. Не тільки тому, що звідтам поглядає на живих у сотні разів більше померлих. Сподіваюся вгледіти і над Полтавою чоловічка, всього у білому, і, може, він скине і мені пір’їну зі свого крила.

Петро Домаха