Скільки би не було розмов про літературу, про її маргіналізацію, про відсутність культури читання, про перевагу електронної книги над паперовим варіянтом, - все це слова і тільки. Бо несподівано (несподівано?) знаходиться автор, який усі ці навкололітературні балачки перекреслює однією фразою, одним рядком чи однією  книгою.

         Василь Шкурган із Косівщини якось несподівано (несподівано?) вибухнув своїм сакральним гуцульським письмом тоді, коли в самій Гуцульщині дуже багато появилося штучного, камуфляжного, сувенірно-екзотичного в житті й творчости.

         Цей скромний чоловік не кичиться своєю унікальністю, хворобливо-егоїстичною виїмковістю, а веде господарство, пильнує роботи, любить доньок, онуків, бо так непомітно підкрадається йому на осінь, як доброму газді, на чоловіче зрілоліття.

         Коли він пише - я не знаю. Не думаю, що пише багато. "Ні дня без рядка" - це для хворих літературою.  Для тих, що повноцінно живуть - література є шляхом до зміцнення духу. Пригадався Тома Кемпійський: "За сяким-таким прибутком подаються люди в далекий світ, а за вічним життям ні один не рухне ногою по землі". Шкурган про щось подібне говорить простіше, але й щемливіше:

Паду, єк сніп, на груди найсолодші,

такік ця мла,

                      на первісні стоги.

 Зневірений ші раз хрещуси:

                                                Отче,

змети из серця ледові сніги.

         Ця незвична композиція книг: вірші-проза. Хто він - Василь Шкурган? Поет, прозаїк? Людина із чистим серцем. Бо тільки вона може так уважно вслухатися у світ. Вслухатися і чути. Вслухатися і виповнюватися ним і виповнювати його своїм діткливим серцем.

Гуцульський діалект, яким Шкурган озвучує світ, є не забаганкою і не екзотичним трюком гуцула. Це його сутність. Це його суть. Це його світ. Він живий цей світ. Він болить цей світ. Він неймовірно справжній цей світ. Щось в´яже Шкургана не тільки із традицією: Василь Стефаник, Марко Черемшина, Петро Шекерик-Доників, Онуфрій Манчук, Параска Плитка-Горицвіт, а вже за Шкурганом цим шляхом пробує йти Іванка Стеф´юк.  Він близький до Григора Тютюнника, до Василя Шукшина, до Василя Бєлова... Він близький до тієї правди літератури, яка зміцнює, а не руйнує.

         Кожна його історія, розказана віршем чи прозою, - є історією болісною і правдивою. Селянською правдою селянської України, якій болить кривда людська, кривда панська. Якій болить Україна, якій "жєль" України:

Берега шкода:

                        повінь куснями ґлиґає.

Повени шкода: захлинаєси смітєм.

Жєль ми за дривами - наруавси доста.

Жєль ми України,

                                бо в´на -  і берег, і повінь.

         Не треба думати, що ліричний герой Василя Шкургана чи герої його оповідань є людьми інертними, байдужими. Вони живуть своєю правдою. Роблять, що їм належиться. Люблять свою землю. Люблять цей дивний-предивний світ. Як писала старій Парасці ("Переказ") її подруга по німецькій недолі Юстина: "Я, Парунько моя найорожча, відколи ми з тобов ту працю терпіли і "літали" д´хаті у снах, так цей світ люб´ю, так люб´ю, а земню (!), що можу стебельця й листочки визбирувати та носити у компосну яму денно". Чи та зворушлива сцена-гра ("Син")  прабаби Марелі зі своїм маленьким правнуком: вона лежить при смерті, а мале час від часу заглядає до неї в кімнату і каже: "Я тут!!!", і прабаба обов´язково повинна зреагувати: "У нас така гра... Ші єк могла, то я шораз відповідала: "А я тут!"... Теперки мушу ніби дивуватиси або хоть бровв чи руков кінути - то моя радість до послідної мінути".

         Герої історій Василя Шкургана зберігають в собі, до останку, "до послідної мінути" здивування світом, здивування від світу:

´ Ди жию

               й не зважєю на чєс:

крию дах на вже зведеній хаті,

п´єлю д´горі упертий протес -

´ би чісати

                вітри пелехаті.

..................................................................

Та кємую,

                 шо чорне - то гріх.

Собі знаю,

                  шо біле - то совість.

А тому уважєю усіх,

хто тримаєси роду!

                                  Натомість

я свистав (!!!),

                         шо комус си не вдав,

шо

     канкрєтно нє нравітца

                                          гонор.

´ Ди жию,

                  яко Бог приказав!

А на правді

                   всьо змінитси скоро...

Всі сучасні "вумні" розмови про смерть літератури, смерть української мови є таким собі нездоровим шамануванням, які відвертають увагу людини від найголовнішого. Знову Тома Кемпійський: "Краще бути менш мудрим, а покірним, і краще мале знання, ніж великі скарби наук із пустим високоумством". Комусь може видатися дивним, але герої історій Василя Шкургана живуть у цій правді й живуть цією правдою.  Живуть, люблять, страждають, дивуються. Такий малий і такий великий їхній світ. Світ їхньої любови. Світ їхнього вічного здивування....