Re: цензії
- 15.11.2026|Тетяна Іваніцька-Дячун, лікарка-психіатриня, психотерапевтка, PhD, письменницяКоли мозок стає героєм казки, а дитина вчиться розуміти себе
- 14.11.2026|Віктор Васильчук, заслужений журналіст України, письменник«Ятаган» змушує замислитись…
- 14.11.2026|Пауліна МалохлєбПольська критика про роман Володимира Даниленка «Клітка для вивільги»
- 12.11.2026|Тетяна ГрабМісце сили у Сан-Фурсиско
- 04.11.2026|Павло Пантелеєнко, філолог та вчитель Ліцею №304 м. КиєваПовернення до витоків слова: чому книжка «Логодіалоги» Олександра Козинця потрібна педагогам і батькам
- 02.11.2026|БуквоїдУ перекладі угорською мовою вийшов роман Володимира Даниленка «Клітка для вивільги»
- 29.10.2026|Василь КузанРеалізм абсурду
- 27.10.2026|Юлія МанякінаМузика розшарпаної цілости
- 26.10.2026|Павло Пантелеєнко, філолог та вчитель Ліцею №304 м. КиєваПам’ять, що лікує забуття: 127 відлунь одного роду
- 23.10.2026|Тетяна Іваніцька-Дячун Лікарка-психіатриня, психотерапевтка, PhD, письменницяЖити, поки життя триває
Видавничі новинки
- Юлія Судус. «Переливи»Поезія | Буквоїд
- “Читай про рідний край”Книги | Буквоїд
- Павлюк Ігор. "Мезозой"Проза | Буквоїд
- Прозовий дебют Надії Позняк «Ти ж знаєш, він ніколи тобі не дзвонить…»Книги | Буквоїд
- Сащук Світлана. «Дратва тиші»Поезія | Буквоїд
- «Безрозсудна» Лорен Робертс: почуття vs обов’язок та повалені імперіїКниги | Буквоїд
- Ігор Павлюк. «Голод і любов»Поезія | Буквоїд
- Олена Осійчук. «Говори зі мною…»Поезія | Буквоїд
- Світлана Марчук. «Магніт»Поезія | Буквоїд
- Олександр Скрипник. «НКВД/КГБ проти української еміграції. Розсекречені архіви»Історія/Культура | Буквоїд
Re:цензії
«І мені вже не страшно у слові іти самій»
Оксана Пухонська. Крізь вени Всесвіту. Поезія.- Тернопіль: Лібра Терра, 2008. – 100 с.
Ми звикли поеію сприймати споживацьки. Особливо, коли «ми» – чоловіки (читачі?!), а творцем поезії є молода й до всього ще й гарна жінка/дівчина. Фалоцентричне сприйняття світу (Всесвіту) не останню ролю відіграє в сучасному літературному процесі. Здається, про це всі знають, але не всі про це говорять. Ще в белетристиці півбіди, а також поширена ця тема в анекдотах і, особливо, в літературних і напівлітературних плітках.
Все це я веду до того, що молода тернополянка Оксана Пухонська, яка ще, здається, навчається в Острозькій академії на спеціальності «літературна творчість», й видала свою першу «справжню поетичну збірку» (так в анотації, хотілося б знати, як виглядала несправжня), окреслені мною «аспекти» відчуває по-жіночому гостро й болісно. Недаремно, наскрізним лейтмотивом її справжньої збірки є «біль». У передньому слові Ігор Павлюк нарахував, що авторка 68 разів використала слово «біль» і похідних від нього («болить», «відболить» та ін.). Я десь прорахувався, бо нарахував 67 разів використане слово «біль». Зате ще є багато інших виразів, метафоричних у своїй основі, які теж відповідають цьому відчуттю: «ятрилися рани», «лезо до горла», «терпким плачем», «обриваються струни», «кров з-під ножа», «плакала душа», «сльозами стікає небо», «кровоточить снігами // поранене // древнє // небо», «стогне стервозно тиша», «я рятуюсь віршами і втечею» тощо. Якщо взяти сюди до уваги ще той факт, що авторка активно використовує поряд зі словом «біль» ще слова «душа» (Павлюк нарахував 41 раз, у мене погано з рахунками, тому вийшло 34) і «кров» (38), то матимемо справжній український романтичний вестерн зі сентиментально-мелодраматичним контекстом.
Насправді вірші Оксани Пухонської добрі як для поетичного дебюту. І всі ті відчуття ліричної героїні – зради, зречення, болю, «ніжності гострої мов бритва», самотності («Самотньо і безкінечно // відболіли вітри»), «голоси крові», «переболені слова», «кров самогонна», «знекровлені ілюзії», ріки, які «гітарно мовчать», - є нічим іншим як болісно-українським (знову «біль») відтворенням романтичної традиції.
З одного боку це добре – дотримання традицій. З іншого – се нагадує українське Сізіфство з одним і тим самим фіналом. Колись Михайло Рудницький у своїй класичній праці «Від Мирного до Хвильового»(1936) нагадував: «Всі кризи, переломи, революції у країні письменства пов’язані з процесом перетворення мови». А про особливість українського романтизму іронізував: «Вони (українські поети – моє. Є.Б.) сумують від самотности, часом линуть на крилах уяви в рідну давнину, і всі їхні душевні болі мають точно означену суспільну причину – народнє лихоліття». У Оксани Пухонської про «народнє лихоліття» не говориться, але певні відголоси якоїсь суспільної невдоволености («Згвалтована совість під ноги впаде, як тінь») все-таки проглядаються. І до кінця так і не зрозуміла причина загального болісного настрою ліричної героїні – або вона ображена за власну недолюбленість, або ж це образа суспільна – Україна вкотре обдурена (ці настрої не конкретизовані). Знову ж таки, подібні настрої вгадуються (подивись хоча б вірш «До Шевченка» або цикл «Полинові голоси»).
Найімовірніше, і про це треба казати зараз, бо потім буде пізно (сподіваюся, ще не пізно) – ця перша «справжня» збірка написана під впливом ранньої романичної лірики самого Ігоря Павлюка. Можливо, я помиляюся, але дуже б хотілося, щоб сей автентичний поетичний дар Оксани Пухонської (а на Тернопіллі поряд з Пухонською є ще дві молоді поетеси, чий голос заслуговує читацької уваги – Наталя Пасічник і Ганна Осадко) якнайшвидше знаходив власну інтонацію і власну поетичну мову, бо всі передумови для повноцінного сприймання її поетичного Слова є.
Я ж любила цей сніг до кінця, до кінця, до смерті...
І шукала у ньому свій справжній житейський сенс...
Ні, я зовсім не правильна, я просто трошки вперта,
Просто вмію мовчати, глибоко мовчать про все.
І повертаючись до своїх міркувань у першому абзаці, зауважу: молодим поетесам потрібно позбуватись невиразних еротично-романтичних сповідувань. По-перше тому, що поетична традиція має сенс, коли вона розвивається і видозмінюється, а не скочується до мелодраматичної вторинности. По-друге, поетичний простір сьогодні настільки виповнений, що не загубитися у ньому можна тільки прорвавшись до власного інтонування відомих речей, бо тільки слова – «єдині предмети, що тривають вічно» (Вільям Гезліт). По-третє, ми все-таки живемо на початку ХХІ століття, а не в ХІХ-му, і навіть не в 60-х роках ХХ століття з його домінуванням костенківських інтонацій в жіночому поетичному письмі (при всіх позитивах такого). І нарешті, талановитій поетесі, та ще й красивій молодій жінці, потрібно вириватися із фалоцентричної залежності читацького сприйняття, аби самій диктувати поетичну моду. Інший варіянт не поможе, навіть «вірші і втеча». Бо «спокій у вічності» досягається самоствердженням характеру, яке можливе лише в боротьбі. І тоді справді «не страшно у Слові іти самій».
Коментарі
Останні події
- 17.11.2026|09:06Серед рядків – нових і давніх (Фрагменти з написаного)
- 15.11.2026|06:56Мирослав Лаюк отримав престижну премію імені Джозефа Конрада-Коженьовського за книжку «Бахмут»
- 12.11.2026|20:47Книжки Макса Кідрука перевидадуть без його імені на обкладинці
- 09.11.2026|15:19У Львові відбувся поетичний фестиваль «Земля Поетів 2026» та зібрав 400 тисяч гривень для розвідників
- 09.11.2026|06:48«Видавництво Старого Лева» та KFC презентували благодійну антологію «Віднайдені рядки»
- 08.11.2026|22:31У Відні презентували нову книгу Вероніки Чекалюк «Різдвяні історії: новели Адвенту»
- 06.11.2026|15:56«Писати і жити, жити і писати»
- 06.11.2026|15:5110 причин відвідати фестиваль «Земля Поетів» у Львові 7-8 листопада
- 06.11.2026|15:39В Україні запустили сервіс «Своя книга» для самостійного видання книжок
- 06.11.2026|15:32У «Видавництві Старого Лева» вийде нова книжка Євгена Положія «Усі тварини ходять босоніж»
