Те саме можна закинути самому авторові «Садовника из Очакова», якому добре вдалося відтворити атмосферу хрущовських часів у приморському містечку. Розмови на базарі, міщанський побут, їжа-питво, навіть тодішня мода — усе це подано з ненав’язливою документальністю. Наче в телесеріалі «Ліквідація» про Одесу повоєнних часів, який, до речі, згадується в цьому романі. Так само, звичайно, як і фільм «День байбака», в якому щоранку повторюється один і той самий сюжет.

Загалом Курков доволі непогано описує характери своїх героїв — попри те що місцева натура не дуже сприяє портретному розмаїттю. «Игорю вдруг показалось, что эти двое пассажиров братья — так они были похожи своей непримечательностью и отсутствием в их лицах отличительных черт, — дивується герой роману. — Оба усатые, у обоих по паре глаз и ушей, по носу и по рту. И всё! И каждая деталь лица — как бы совершенно безликая, словно их специально оперировали, убирая с лица всё, на чем можно остановить взгляд».

Після «Садов господина Мичурина» нове твориво Куркова — це якраз те, на чому можна спинити погляд, тим паче що сюжет роману не надто складний. Щовечора, одягнувши міліцейську форму старого зразка і перенісшись у 1957 рік, скромний хлопчина з Ірпеня перетворюється на грізного правоохоронця, крутить любовні романи, викриває тамтешніх злодюг, ба навіть лікує свою коханку, проносячи для неї «контрабандою» з нашого сьогодення дефіцитні ліки.

Попри те що трюк зі старою формою в романі нагадує про диво-смокінг у фільмі з Джекі Чаном, без стилістичних неоковирностей малоросійського зразка в автора «Садовника из Очакова» не обійшлося. То герой у нього «научился своими руками жить», то в «этот момент что-то грюкнуло» і він «опустил на пол пакунок с рыбой», а в цей час «где-то громко работало радио, передававшее турецкие песни на турецком языке». А ще ж автор навіщось додає своїй і без того містичній оповіді «казкової» модальності, і ось уже ми дізнаємося — немов у «Конику-горбоконику»! — як «вывел Ваня Игоря на неосвещенную улицу, прошли они метров тридцать и налево свернули».

Хай там як, але наприкінці оповіді герой роману недаремно ділить світ на «лісників» і «садівників» — агресорів і завойовників світу та мирних обивателів і міщан. Адже зробити крок у невідоме — не кожному з нас до снаги, тим паче коли знаєш, що вороття в рідний город, як у романі Куркова, може й не бути.