Завантажити

спектральний аналіз голосу другого і подивитися в файлах ДерВару – чи не потрапляв у поле зору людей Клинкевича цей тип.
- Йди, дитино, - сказав він Золотульці, яка очікувально дивилася на нього. - На сьогодні все. Це зробимо завтра.
І хлопнув її по попці.
Але Золотулька невдовзі знову знадобилася генералу.
Одне повідомлення з комп’ютера привернуло його особливу увагу: вчора службою безпеки Клинкевича і військовою жандармерію у колонії Феофанія-Пирогово було під час нічної операції схоплено дванадцять українських націонал-терористів – цілий партизанський загін – які здійснили ряд нападів на окупаційні підрозділи сил визволення й підірвали на окружному шосе міст під час проходження колони вантажівок з боєприпасами. У терористів було вилучено зброю і пропагандистські матеріали Фронту Визволення України.
Під час здійснення рутинної процедури розстрілу на місці кожного третього терориста (інших відправляли до спецфільтрів карального корпусу яничар), якийсь божевільний піп, коли черга на постріл у потилицю дійшла до людини, що стояла поряд з ним, попросив сержанта жандармерії краще застрелити себе, мотивуючи тим, що в його сусіда – двоє дітей і очікується третя дитина. Жандарми, вражені цим епізодом, залишили в живих (тимчасово, звичайно) обох терористів і доповіли про цей випадок начальству.
Генерал Мохамад-бек дав наказ привести до нього цього божевільного, який відмовлявся від життя в ім’я врятування іншої людини, і знову викликав перекладачку Алтанцецен. Їй дуже личила штабна уніформа – біла формена блузка з червоними погонами і червоними аксельбантами, біла пілотка з двома чорними зірками, що хвацько сиділа на коротко стриженому чорному волоссі Золотульки, і чорні брюки, при поясі – срібний кинджал, подарунок Мохамад-бека за особливі заслуги.
У кімнату ввели полоненого: худенький, невисокий на зріст, з довгим русявим брудним волоссям, що злиплося після дощу, хирлявою борідкою, на якій спеклась кров, з синцями під очима, він ледве тримався на ногах. Вдягнений був у подерту чорну ризу, а на грудях висів маленький хрестик, що його тримав закривавленою правицею терорист.
- Ти хто, невірний? – спитав генерал
- Отець Іван, священик Феофанівсько- Пироговської церкви.
- Як же ти, християнин, став терористом? Хіба це не суперечить вченню пророка Іси?
- Христос казав: не думайте, що прийшов, щоб мир на землю принести. Я не мир прийшов принести, а меча… - шамкаючи, відповів отець Іван, в якого були вибиті передні зуби.
За одні ці слова, сповнені ворожнечі до великої визвольної місії війська Чорної Орди, цей попик заслуговував на смерть. Але щось було в його мізерній постаті і в лагідній усмішці таке, що примусило Мохамад-бека продовжити допит.
- До якої церкви ти належиш?
- До Христової.
- Сансизбаєв теж належить до Христової церкви, - зауважив Мохамад-бек.
- Сансизбаев належить до церкви Антихриста. Він смертохрист.
- А ти дійсно віриш у воскресіння Христа?
- Він воскрес і він з нами, - переконано сказав отець Іван.
- І в друге пришестя Христа віриш?
- Його пришестя близько.
- Звідки ти знаєш?
- Бо Він дав знаки. Треба бути сліпим, щоб не бачити їх. Він сказав, що повстане народ на народ, і царство на царство, і голод, мор та землетруси прийдуть, і видаватиме на смерть брата брат, а батько дитину. І що за ім’я Христове будуть усі нас, тих хто вірує в Нього, ненавидіти. І Христи неправдиві народяться…
Генерала вразила віра, з якою вимовляв полонений це страшне пророцтво. Але спрацювала заспокійлива раціональна впевненість військового: скільки воєн було і скільки кінців світу очікували, а світ щоразу виживав і відроджувався. Світ воскресав із мертвих, наче пророк Іса.
Незважаючи на те, що перед Мохамад-беком стояв релігійний фанатик – такий самий, як саудівські, іранські чи кавказькі ісламські фанатики-ваххабіти – генерал, долаючи небажання переступати заборонену межу, все ж наважився спитати те, чого не розумів.
- Навіщо ти хотів віддати своє життя іншому терористу?
Отець Іван знизав плечима:
- Жаль мені його і його дітей. Нехай живе. В мене дітей немає.
- А себе не жаль?
- Себе теж жаль. Але Христос мене не покине. Благодать Його возсіяла на цих горах, - отець Іван простягнув руку до вікна, за яким, за сірою стіною потоків дощу і снігу вгадувались обриси київських гір. – І залишиться тут во віки вічні.
- Ми тут залишимось назавжди – зло сказав Мохамад-бек, якого дратував цей божевільний попик, якій приніс до кабінету генерала визвольної армії найстрашнішу зброю – нікому не потрібне, забуте всіма, небезпечне, бо нічим, ніяким раціональним інтересом не вмотивоване добро.
- Ви не залишитесь, чужинцю, - сказав отець Іван зі співчуттям. – Ви прилетіли сюди зі степу, як перекотиполе, ви й полетите, гнані вітром. Все, що здається вам вічним, перетвориться на тлін. Згадайте долю Золотої Орди… Що від неї в Києві залишилось? Тільки назва

читати