Електронна бібліотека/Проза

Спорудження залізничної станції (1931)Дебора Фогель
«Акація квітне» (1932)Дебора Фогель
Квіткові з азаліямиДебора Фогель
ПубліцистикаДебора Фогель
Мавка і БерсеркГанна Заворотна
Втеча до морокуІгор Скрипник
Із майбутньої книгиВасиль Кузан
Доторкнутися до кумираЄвген Баль
Азовські сомикиЄвген Баль
Меридіани штурмана БаркаЄвген Баль
З книжки «Глінтвейн дорогою на Говерлу»Василь Карп’юк
Нічні голосиОлег Янченко
Майже елегія. Зі збірки «Елегії острова Патмос»Олег Короташ
Моя Венеція. Зі збірки «Поет без імперії»Олег Короташ
Політ над містом. Зі збірки «Поет без імперії»Олег Короташ
"найрідніша цей зачумлений вигуком вірш..." Зі збірки «Поет без імперії»Олег Короташ
Елегія Маяковському. Зі збірки «Поет без імперії»Олег Короташ
Блюз біженців. Зі збірки «Бордель для військових»Олег Короташ
Елегія зла. Зі збірки «Бордель для військових»Олег Короташ
«– А давайте надамо німому слово, –». Зі збірки «Бордель для військових»Олег Короташ
Денний чай у Лондоні. Зі збірки «Бордель для військових»Олег Короташ
dasein. Зі збірки «Бордель для військових»Олег Короташ
Пластика. Зі збірки «Бордель для військових»Олег Короташ
Це твоя п’єса, мабуть... Зі збірки «Бордель для військових»Олег Короташ
творити мовчання. Зі збірки «Бордель для військових»Олег Короташ
Сієста. Зі збірки «Бордель для військових»Олег Короташ
ВтечаГанна Заворотна
Постійність пам’ятіІрина Ликович
ЧічкаМихайло Трайста
Поле крові. Іловайськ. Фрагмент роману «Трьохсотлітня Голгофа. Фавор»Катерина Мотрич
КРИГА СТАРОЇ ПЕРЕПРАВИОлег Янченко
Зі збірки «Вірші про все і ніщо» (2017)Петро Гнида
Уривок із роману «Пісня цапів»Олег Андрішко
Завантажити

Вертке веснянкувате дівча похапцем підбігає до старенької, що куняє на ґанку похилої сільської хатини, подекуди оброслої мохом.

- Бабусю, а правда те, що мама розказувала? – лепече Даринка, погладжуючи пухнасті китиці на кінчиках своїх руденьких кісок, які виграють золотом на сонці.

- М-м-м… - Повіки Євдокії повільно розплющуються. – Що трапилося, Даринко?

- Бабусю, так це правда?

- Що правда?

- Що Ви в полоні були… У німців… Правда?

- Не те, щоб у полоні, онучко. На примусових роботах. – Зажурений погляд блідо-сірих очей втуплюється в підлогу. – Коли в 42-му німці прийшли в наше село, мені тільки вісімнадцять виповнилося. Памятаю: я тоді працювала на полі в колгоспі, коли на дзвіниці стали бити тривогу.

- І Вас у Німеччину забрали?

- У Східну Пруссію, що тоді була частиною Німецької імперії, а тепер – Росії. До польського пана відправили, працювати в маєтку наказали.

- І Ви працювали?

- Працювала, звичайно… - Зітхання випурхнуло з грудей, наче пташка. – Інакше розстріляли б мене, як і решту…

- То німці такі страшні були? – допитливо кліпає очима Даринка.

- Час тоді страшний був, онучко. Люди блукали вулицями злі та неприкаяні. Але небезпечний звір не той, що під вікном виє, а той, якого ти пригрів у себе в сінях. – Жилаві руки злегка поправляють на плечах білу ситцеву хустину в синіх квітах. – Солдати наші, радянські тоді ще, жахливіші від будь-якого німця були. Коли фашисти в село прийшли, то тільки їжі трохи взяли, кілька хат позаймали, але не грабували й жінок наших не чіпали. Дисципліна в них сувора була. Ото як застукає капітан когось зі своїх з пляшкою, то горе йому: кілька днів на гауптвахті сидітиме. Коли ж наші, здавалося б, рідні хлопці село визволяли, то й жінок насильно хапали, і хати до тла палили, зрадниками нас кличучи. Не було спасу від тих комуняків ще відтоді, як у 32-му борщ останній з печі забирали і дерть прілу з мішків витрушували. Самі собі пуза ростили, а селяни мусили їсти молодий бур’ян і гнилу картоплю. Прадіда ж твого Сашка вони ще довго після війни переслідували.

- Чому це? – насуплює тоненькі брови дівча.

Вагаючись із відповіддю, Євдокія впівголоса пояснює:

- Поліцаєм він був, дитино моя. Ні свої, ні чужі не любили. Нехай же тепер йому легко в Царстві Небеснім живеться. Таки відмучився, бідолаха. Хворів багато, а колись такий здоровий парубок був! Відразу ж полюбився мені…

- Зачекайте, бабусю. – Дівча квапливо заскакує до хати та за хвилину повертається з пожовклою фотокарткою в рученятах. – Це він? Це мій прадідусь?

Торкаючись пальцем затертого паперу, старенька злегка всміхається.

- Ми з ним ще в полоні познайомилися, на побачення вночі через вікна бігали, хоча пані й забороняла. Зла вона була, на відміну від пана. Той поляк за два роки й слова кривого нам не сказав, лише подивлявся жалісливо. Допомагав нам, дівчатам і хлопцям молодим, як тільки міг. Що сам їв, то й ми їли. Пам’ятаю: ми часто з комірчини в пеленах виносили то яйця десятками, то ковбаси смачнючі. Дивно тільки, що я два голоди пережила, але такою смачною, як тоді, мені їжа ніколи не здавалася. Аж марилася мені та комірчина, коли п´ятнадцять діб відсиджувала в тюремній камері за «спекуляцію». Так тоді ті ледарі безбожні назвали перепродаж двох баночок зеленки та кількох клаптів марлі. А все заради жменьки копійок, які я хотіла обміняти на кусень хліба для своїх діточок.

- Незрозуміле щось Ви говорите, бабусю, - недовірливо хитає головою Даринка. – Вчителька нам у школі розповідала, що людям тяжко жилося в полоні та й німці поганими людьми були…

- Ех, маленька… - Бабусина долоня пестливо лягає на дівочу голівку. – Не буває у світі людей з цілковито чорною або білою душею. Кожна людина здатна і на зло, і на добро, ким би вона не була. Боляче тільки усвідомлювати, що лихі речі часто зчиняються не чужими людьми, а своїми, іноді навіть найріднішими. Але тобі ще рано про це думати, дитино. У тебе ще все життя попереду, - шепоче старенька, прикриваючи стомлені очі, на яких бринять сльози.



Партнери