Завантажити

нищив рухоме майно, обіцяючи відшкодувати з лишком, якщо переможе. Вранці караульщики прокидалися ніби зі страшного бодуна, геть нічого не пам’ятаючи про події останньої ночі.
Пахло відвертою сатанинщиною.
Пішло друге коло різанини, а до дня вибору (рокового ?) ще часу о-го-го. Нещасні направду вже були готові віддати не лише голос за потойбічного Кашперюка, і навіть потай від своїх лідерів-висуванців, вночі на стінах, аби попередити лихо, писали власною кров’ю, широченними буквиськами, що готові будуть це зробити, лиш, падло, прошу-ті, - перестань різати годувальників і вийди з підпілля. І відшкодуй-те збитки сповна. Пане Падло. Будь-ласка. Церква, і та, що в одному куті села, і та, що в другому, і третьому, четвертому, п’ятому, шостому.., щодня була забита до краю, люди безперестанно вимолювали Божої Ласки, Помилування і випрошували прощення за всі гріхи, які колись чинили. В Отців вуха червоніли, в’янули і шелестіли. Село відтоді не зробилося надто дружнішим, більш згуртованим, клановість давала про себе знати у найнеочікуваніших випадках, але певні зрушення у бік загального примирення стихійно відбувалися.
Серед коноплянівців – і серед числа таких самих жертв – знайшовся якось один добродій – ні, то не був дільничний – тому було до лямпочки.., той був хоч і місцевий, але мав прив’язку до ще трьох сіл, крім рідного-ріднесенького, тому оселю завчасно продав ще набагато раніше –то був Юрко Листоноша – власне, листоноша. У Юрка Листоноши, крім спільної біди, була на осібну втіху неділима дружина, діва порядної вроди , як на село, непорядного «дівокування» , як на село. Звали її Ларіска Старалєтка. Та все ж, я наполягаю, даруйте, поза безсумнівно вагомим розумінням села в тонкощах психофізіології і з елементарної поваги до нього, видавалася вона – Старлєткою. І от цю дівку-бранку, яку і зараз брав би кожен, в лісі і на полі, і де завгодно, від синка до діда, цю локальну і довколалокальну секс-бомбу, цю міс січень-грудень-кожен-рік-і-високосний-також Плейбойко (куди і на що (нащо ?) дивляться непроворні селекціонери дідугана Х’ю ?) той непутящий, боягузливий Юрко Листоноша з розважливими очима відрядив в сусіднє село Маківці з грандіозною за замислом місією, як він їй скрадливо натякав і недоговорював. З легкої руки його залізного слова, Ларіска вперше за три роки знову обула високі шпильки і взагалі вперше (а їй до того навіть цього і не треба було… - все й так було на естета і кадета любо) в житті вдягла дуже відвертий топ, кольору спалаху на сонці (сонця !). Ну і, ясна річ, - куди ж без неї ? – міні, в час максі. Село теж живе в цьому міленіумі за принципом максі, нехай і коли-не-коли в зворотному напрямку, але ж від перестановки доданків… Розпустила нафік косу, розпалила (нафік ?) пожухлі за останні кілька років шлюбу з Юрком Листоношею гарні великі блакитні оченята, і так, що півсела мало не спалила…, а інша половина села – її мало не тойво… теж спалила. І, за настановою благовірного, прихватила двох качок.
Водій перевізної німецької чортопхайки, передній інтер’єр якої нагадував каплицю, після довгих і тяжких хвилювань й спонукань совітської совісті, насилу зумів зрушити, власне, чортопхайкою. А Ларіска Старалєтка, хоч і не правила безпосередньо за відьму (ну хіба що один-єдиний раз.., коли до знемоги була якось втелющилася у якогось бицюка вайлуватого, родом аж з Городенки чи звідки.., військового, після того вона, між іншим, прочитала від «а» до «я» не «Разбітиє Сєрца», а «Гамлета»; тепер, після одруження, вона застрягла на «Отелло», отак-то, брателло - з Город-енки), однак, як би сказав Жан-Люк Годар « Une femme est Une femme», відала, що творила, коли сиділа, заклавши «ляшку на ляшку», - старі і молоді лярви, і просто жінкє, ледве візуально і тут не лінчували мимовільну спокусницю, злісного подразника, а невелике число хлопів в бусі, якби пиячило не надцять років, то згадали б незабарно про свої …надцять, і в трусах.
Через …надцять кілометрів вона вже виходила з автобуса, стиха посилаючи своїх недоброзичливиць на цілих надцять. А тим часом, чоловік Юрко надавлював на п’єтку до сільради. Сьогодні була остання днина подання заявок на висування кандидатів у голови. Він, очевидно, знав, що робить, хоч і, напевно, знав, що ризикує. В Маківцях, - а він в цій інформації, судячи з усього, достеменно упевнився – зараз мав перебувати один знаний в регіоні і поза ним політолог, політтехнолог, маркетолог, психолог, аналітик – всіх заслуг і надбань не перелічити. Там він мав у володінні добротну дубову хатину з садибою, здається, не орендовану, а вже викуплену, і часто-густо любив проводити вихідні в сільській тиші, подалі від здебільш напруженого міського життя з усіма його цивілізаційними викрутасами, що з дня у день все більш у тому місті цивілізувалися.., не без черепашного темпу в багатьох аспектах, що не завше на шкоду, як і

читати