Завантажити

В селі Коноплянівка, не в розпал передвиборчої кампанії, а напередодні – на крісло сільського голови претендентів з повнолітнім, а тому повноправним, населенням у дев’ятсот дев’яносто дев’ять живих душ (з мертвими, імовірно, буде більше), було досхочу-і-донесхочу – почала раз у раз трафлятися предивна і престрашна оказія з незмінним почерком. На ранок мешканці, з різних боків села, у себе в стайнях ( а хтось в стодолах) знаходили закатрупленими, понівеченими свійських тварин: кролів, свиней, корів, курів, гусок, індиків і навіть котів (але ніколи качок ?!? ). Іноді за ніч доходило до десяти домівок, не завжди пропорційно до десяти тварин… Їхні тіла були «делікатно» прошиті предметом дуже шпилястим, а власник того предмету мав би бути, вочевидь, неабияк сильною і головно майстровитою твар’ю. Село охопила небувала паніка, мабуть, коли й не з часів татар і поляків, то німців і совітів, – сто пудів. Селяни властиво до сказу сперечалися на предмет ідентифікації невстановленого суб’єкту (могло скластися уявлення, що предмет – як вполювати гада і зарадити подальшій розправі над скотом і птицею, їх цікавив менше), запальніше, ніж за голову… То було радше недружнє село, аніж навпаки. Обізнані миряни на те мають, рівновеликі і значливі, дві версії. Перша допроваджує нас до другої половини дев’ятнадцятого сторіччя, коли жителі Коноплянівки, ще вельми злагідні, братські, як мушкетери Дюма, враз урадили не допустити міні циганський табір, що колесив просторами Австро-Угрої і заодно рятуючись від поліцаїв, до себе в село, і навіть декотрих циганчуків полонили, щоб потім охоче за чисту душу видати владі. За те, кажуть, мстиві джипсі-жриці наклали на Коноплянівку трьохсотлітню порчу, кошмарний зміст якої вщент розбивав міст єдності хуторян, без якого село мало би бути, рано чи пізно, приречене на безщадну локально-визвольну війну, допоки від перепою чи забою не впаде останній могіканин. То були дуже освічені джипсі квінс в парафії чорної магії. А що село, окрім незрадливої дружності, ще й вигідно (?) вирізнялося з-поміж решти – не лише суміжних сіл – відсутністю своїх відьом чи просто якихось цьоць і вуйів з екстрасенсорними здібностями, як вже нинька кажуть, та й до церкви ходило через неділю – після суботи, рано тєжко-сі-піднєти, – і, радше, просто вкотре заздибатися , то, кажуть, швидко потрапило в тенета еріній. Друга версія відносить нас вже в ближче минуле, у вісімдесяті минулого століття, коли наш-москаль Місьо сказав « будєм піть мєньше, да будєм жить дольше », оттоді, кажуть, істинно завитав привид капіталізму над Коноплянівкою, точніше, - тінь… Кожна хата мала свого Абрама, даруйте за неполіткоректний «випад» (але не шовіністичний, антисемітський, запевняю :)) , підприємливість яких не знала меж, будь-який Абрам би позаздрив, зате, як наслідок (відсутності зовнішньої корпоративної етики ? єдиних правил гри ? правового поля ? ) дуже скоро скороспілі бізнесмени, колись такі сумирні, сумарно (сумно) побили горшки; почався справжній герць, а далі - меседжи червоним силовикам, прокльони, мордобої, судилища, вряди-годи не летальна різанина, і логічним (?) наслідком бійні стала поява чи не в кожній хаті відьми, з її небілими відносно односельчан намірами. І таки не порожніми.
З самого початку висувалися різні версії походження злочину і злочинця - злочин коївся щоночі, в щоразу іншій хаті (хатинах), тому версія про, в свій час таку нашумілу, чупакабру (і табун чупакабрів) з часом не витримувала жодної критики. Ще й тому, що чупакабра, як відомо, істота, можливо, ментально достатньо високоорганізована, а проте точно не письменна, - це, на щастя, і розуміли малописьменні хуторяни. А написано – на стінах сараїв – було з невідчепною послідовністю одне й те саме, «великомовними» літерами: СЕЛО ПОТРЕБУЄ РЕФОРМ – СЕЛО ПОТРЕБУЄ НОВОЇ РОГАТОЇ ХУДОБИ І КРИЛАТОЇ ПТИЦІ. КАНДИДАТ НА ПОСАДУ СІЛЬСЬКОГО ГОЛОВИ КАШПЕРЯК ВАСИЛЬ ІВАНОВИЧ ОБІЦЯЄ КОЖНІЙ ХАТИНІ І РОДИНІ ОНОВЛЕНОГО ЖИВОГО М’ ЯСА – ЯКЩО ПЕРЕМОЖЕ. ПРОГОЛОСУЙ ! Писалось це кров’ю бідолашних, ні в чому не винних тварин. На не щастя (або ж на щастя ?) ніхто не знав під прізвищем Кашперюка кандидата у голови, проте, за дивним-недивним збігом обставин, кожен потенційний голова носив почесне ймення Василя Івановича. Ну а ще вісімдесят відсотків прізвищ конкурентів співпадали до ідентичності. Та, як відомо, це мало «колисало» войовитих коноплянівців, і між ними тут же (поправка: не тут же, поки біда не спостигла одного із претендентів на сільський трон) розв’язалася нова-стара невщухаюча війна, от тільки в хід пішла вже «ядерна» і «біологічна» зброя: прокотилася нічна і денна навперемінна хвиля тероризму селом, жертвами якої ставали хвіртки, дахи, вікна, коти, пси, кури, гуси… Поміж тим, - хоча вже і не щоночі, рідше, - масові бузувірські розправи над животинами не припинилися – це не торкалося все тих же качок, – містичним чином хтось і щось вкотре і вкотре оминав нічні сарайні недремні чати і проникав у селянські бебехи,

читати