Завантажити

вашу світлість додому й зараз же помчу до нашого штабу.
Принцеса Еліза сидить уже рівно, напружено, суворо стиснувши брови й не бачачи ні тікаючої отари, ні кружляючих у небі хижаків, ні жахної тривоги, що розливається по всьому Берліну. Вона вся заглиблена в свою тривогу.
Дома ще нема нікого. Дім стоїть порожній. Навіть Ганса Штора немає.
Граф Адольф хоче зупинити коня перед ворітьми, але принцеса Еліза просить його заїхати в двір і зайти до неї. Вона має дещо сказати графові.
Граф Адольф, затиснувши зітхання, охоченько в'їжджає в двір.
У себе в хаті принцеса Еліза просить графа Адольфа почекати кілька хвилин, іпоки вона переодягнеться й приведе себе до пуття.
— Прошу вибачити, ваша світлосте, але...
Її світлість холодно киває й виходить, навіть не відповівши. Чортзна-що, їй-богу! Тут кожний мент дорогий, а вона із своїми дурними переодяганнями. Там відбувається величезна подія, рішається доля людства, а жінці насамперед її краса.
Але граф Адольф зовсім скручується всередині від обурення, коли принцеса вертається: маєте собі, ця дурна дівчина просить його почекати, поки приїде додому графівна Труда! Так, так, посидіти тут і почекати. Бо вона, бачите, віддала Труді до схову коронку Зігфріда й боїться, що, як настануть усі ці події і з Трудою щось сіанеться, то пропаде коронка Зігфріда. Проклята, ідіотська коронка, чорт би її нарешті взяв! Перш за все, як може якась розумна людина давати не тільки коронку, а будь що до схову такій ідіотці й пришелепуватій особі, як Труда? По-друге, принцеса може чудесно сама чекати Страховища й визволяти свою коронку, не затримуючи бозна для чого людину, на яку покладено важкі обов'язки. Потретє...
— Прошу великодушно простити мене, ваша світлосте, але я уклінно прохав би відпустити мене. Труда прийде додому, і ви самі зможете...
Принцеса Еліза рішуче й непохитно суворо крутить головою:
ні, вона настійно просить графа Адольфа лишитися. Коли графівна через півгодини не приїде, вони поїдуть удвох шукати її по Берліну. Сама вона цього зробити не може. Граф, звичайно, розуміє, що коронка Зігфріда повинна стояти вище над те, чи годину раніш, чи пізніш буде вбито кілька сонцеїстів. Коли б принцові Георгові довелося стати перед таким питанням, він, розуміється, ні хвилини не вагався б.
Граф Адольф покірно схиляє голову. Чи вагався б принц Георг, чи ні — цього не знати, але, коли момент буде пропущений, коли сонцеїсти 'поховаються й завдання не буде виконане, відповідати за це буде не принц Георг, не коронка Зігфріда, а граф Елленберг. І обіцяне (виразними натяками в усіх листах обіцяне!|) канцлерство вислизне з рук графа Елленберга, як щука з рук дволітньої дитини.
А, з другого боку, піти всупереч волі істоти, що командує й принцом Георгом, — також явна помилка, і канцлерство ще менш певне, ніж щука в руках дволітньої дитини.
І граф Елленберг, покірно вклонившись, бере в руки товстелезний том «Теорії омнеїзму» й тихенько перегортає сторінки.
А її світлість у нетерплячці й тривозі ходить по кімнаті, шелестячи шовком переодягненої сукні. На червоному розпущеному волоссі збоку гойдається, як у павутинні під вітром роса, краплина води після вмивання. Червоні плями й здертість на щоці присипані пудрою, і вони зробилися блідо-фіалковими.
Тривога ж росте з кожною хвилиною. Принцеса то стане й напружено слухає — здається, чути кроки в домі! — то знов ходить і весь час поглядає то у вікно на вулицю, то у вікно в сад.
Раптом зупиняється біля вікна на вулицю й пильно дивиться. Граф Адольф устає, швиденько нечутними кроками підходить і з-за плеча князівни визирає теж на вулицю.
Там же всього-но Ганс Штор. Але в досить цікавому вигляді не величний і рівний, як колись, не суворо похнюплений, як останніми часами, а збентежено-радісний, розкудовчений, із незвично прудкими вимахами рук, із блискучими очима. В руках невеличкі знайомі папірці. О, так ніхто, мабуть, щиріше й глибше не радіє, як милий чесний Ганс Штор.
От він бачить у вікні принцесу. Вона його не кличе, а йти без заклику, без наказу є, рочуміьться, порушення Порядку. Але сьогодні, в такий надзвичайний момент, таке крихітне порушення може дозволити собі навіть Ганс Штор. Та й не сам він дозволяє — його несе силг»о, дужчою за нього, до вікна. І не він сам дозволяє собі першим заговорити до її світлості, а ця сама сила. Він уклінно просить вибачення, але він хоче привітати її світлість із величезним святом, із переддвір'ям повернення Великого Порядку, з кінцем страхітних і ганебних часів.
Принцеса Еліза тихо дякує й чудно, пильно дивиться згори на підведене, осяяне глибоким, невтримним захватом, класично гарне лице в рамцях посрібленої чорно-синьої бороди.
— Тільки, на жаль, пане Шторе, тяжкими жертвами доведеться оплачувати це повернення.
Ганс Штор, вклякши у поштивості, суворо й грізно трусить головою.
— Для Вічного Порядку немає, ваша світлосте, тяжких жертв! Правда вища над усе, ваша світлосте!
Принцеса ще

читати