Завантажити

— Але ж, пане президенте...
— Ще раз, пане Елленбергу: я — ніякий пан президент, як і ви — ніякий граф і міністр. Просто собі Мертенс і Елленберг. Нема! Годі. А на Каесеми та їхні планетарні плани новою господарства її урядування начхайте, начхайте, Елленбергу! Є у вас добра кожушина, теплі ковдри, тепла одежа? Є?
Граф Елленберг здивовано мовчить.
— Годуєтесь ви вже сонячним хлібом? Га? Що?
Граф Адольф червоніє.
— Ні, я ні. Дружина й діти... годуються. Але хлопчик був хорий і...
— Ну, ну, нічого! Карали, що й ви. Дурниці. Всі будемо. Хлопчики, діди, всі. Це — неминуче. А кожухи треба мати. Треба.
— Через що, пане... президенте?
— Кажу, треба. Згадаєте. А Штіфель уже їсть сонячний хліб? Га? Шлунок, кажуть, поправив? Не з'являється до мене. Та й чого, справді? Союз Східних Держав мусить себе рятувати.
Знову ходить по покоях спорожнілого палацу пан президент Фрідріх Мертенс, витирає піт з сідластого чола й перебирає опецькуватими пальцями за спиною.
Що особливо страшне в усій цій блискавичній катастрофі — це знищення дії, руху, діяльності. Не втрата сили, влади, багатства, слави, все це — порох, дим. А втрата активності. Вся Німеччина, вся Європа ще рухається за інерцією, старим рухом, як колесо машини, в якого вже взято паси від джерела енергії.
Дурні, жалюгідні фантазери із своїми планами! Вони обтяли рушійний ремінь і гадають, що той галас і гуркіт, який іде від порожніх «вільних» махових коліс, є дійсний рух. Вони вбили найцінніше в людства — активність. Сонячна машина вбила мікроб інтересу. Але де нема мікробів інтересу, боротьби, там нема ніякого життя, і всякі плани є тільки інерція теоретичних функцій мозків.
Порожнеча. Абсолютна, мертва порожнеча, як у склянім апараті, з якого випомпувано повітря.
Але невже не могло все піти інакше? Що ж усі економічні, соціологічні, філософічні теорії й науки? Де ж ділися прокляті й підлі «закони» поступовості, закономірності, логіки, обов'язковості? Випадок, простий же випадок: фанатик довбався десять років у своїх мріях і додовбався до Сонячної машини. Міг же він і не додовбатись? Тоді, значить, усі «закони» функціонували б далі? Але факт той, що випадково (випадково, чорт забирай!) йому поталанило натрапити на вдатну комбінацію своїх мрій. І факт той, що всі закони логіки, конечності, доцільності стали діяти з фатальною, сліпою силою на користь цієї випадкової идатної комбінації, факт той, що все відбулось і відбувається далі з такою самою логікою й неминучістю, як і годі, коли котиться з гори розсаджена скеля. Всі за кони ваги, тяжіння, зціплення, роз'єднання — всі вони функціонують собі далі й сприяють руйнівничому, страшному, не одхнльпому рухові розсадженої скелі.
Мертенс сідає в фотель і заплющує очі.
Що ж можна було зробити, щоб спинити цей рух? Нічого, Що може зробити людина, коли котиться з гори ця скеля? Знищити всі попередні сприятливі умови похилість юри, силу вибухового матеріалу, закон ваги й т. д. Абсурд. От так само абсурд думати (як гадає Штіфель), що можна було спинити Сонячну машину, цебто знищити всі попередні, створені віками й законами минулого сприятливі умови для Сонячної машини.
Мертенс розплющує очі.
Значить, це був не випадок, а неминучість? Результат таємних, захованих од аналізу, тисячами напрямів попереплітаних сил, які збіглись на цій точці з конечністю руху планет і дали оце паршиве згубне скло, а за ним усі конечні, неминучі, страшні його наслідки?
І знову Мертенс ходить по пишних помертвілих покоях і довгенько стоїть біля вікон, дивлячись на змерзле небо. Якісь люди (служба, мабуть) з оберемками трави, весело поблискуючи один на одного зубами, ідуть із парку до палацу. То — челядь, що годується Сонячною машиною. Його колишні охоронці, що дивились на нього з мурашками по тілу. Тепер вони навіть не глянуть на вікна. Вони ще варять і подають йому їсти, але це доти, доки Каесем не виробив нових планетарних планів господарства. Хе!
А коли надходить вечір, Мертенс лежить на канапі в далекій маленькій простій якійсь кімнаті, яку він тільки тепер знайшов, і дивиться в тємно-сіру запавутинену присмерком стелю. І тоді настає найгірше. Тоді в порожнечі, в пустці починає моторошно, як покинутий пес, вити туга. Туга за червоним волоссям, за Мартою Пожежею. Не за Елізою Пожежею, не за сотнями жіночих тіл, що перейшли крізь його обійми, як проходять люди крізь ворота, а якраз за тою одною жіночою істотою, від якої на все життя лишилося таємне, незітерте ніякими обіймами, тепле тепло. Не за обіймами Марти Пожежі, не за танцем чотирнадцятилітньої крові виє туга, а за тим дивним, гріючим, ніжно-сумним, невимовне рідним єством жінки. Нехай усе гине, руйнується, летить у безодню історії, нехай лускає його слава, як дитячий міхур, нехай шашіль Сонячної машини перегираь на потеруху його владу, силу, багатство Ах, що б це осе, коли б була тут та істота, від якої незримими, нерозгаданими шляхами проходить у мужчину таємне, дужче за всю мертвість

читати